Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42.
- 15 др. арк.
__________________________________________________________________________
Єрескова Т.В. викладач Донецького державного
університету управління
ГЕНЕЗИС ФЕНОМЕНУ САМОСВІДОМОСТІ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ
В
період суспільних трансформацій людина відчуває на собі
вплив радикальних змін, в зв'язку з чим різко змінюється
її ставлення до досвіду попередніх поколінь, переглядаються
стратегії самовизначення. Загальні моральні вимоги знаходять
свій конкретний прояв у визначених формах економічного,
політичного, соціального життя. Але об'єктивність цих вимог
повинна бути усвідомлена і занурена у внутрішній світ людини,
щоб вони стали органічною складовою частиною його культури.
Однією з причин
актуалізації проблеми самосвідомості є усвідомлення важливості
змін, що відбуваються в суспільстві останнім часом. Українське
суспільство переживає історичний перехідний період, зміст
якого можна позначити терміном "демократичні трансформації".
Ці зміни спрямовані на створення інститутів сучасної демократії,
більш ефективної економіки, структур відкритого суспільства,
що інтегровані в економічні, політичні, інформаційні, наукові
та культурні зв'язки і інститути світового співтовариства.
Але водночас в період суспільних трансформацій посилюються
відцентрові сили суспільства, падає рівень культурної самосвідомості,
різко знижуються регулятивні функції культури тощо. Це відбивається
на свідомості людей, вони втрачають соціальний ґрунт під
ногами, у них виникає відчуття відчуженості від дійсності
та невпевненості в майбутньому. Тому, з нашої точки зору,
самосвідомість виступає тим чинником, який зможе допомогти
консолідувати людські ресурси в суспільстві, сприяти подоланню
вищевказаних негативних наслідків переходу від тоталітарного
суспільства до демократичного.
Проблема оцінки
ролі та впливу самосвідомості людини в процесі життєдіяльності
суспільства була об'єктом уваги багатьох філософських концепцій
і течій. Мислителі різних часів намагалися з'ясувати проблеми
самосвідомості людини - людини не тільки розумної, а й високоморальної,
духовно багатої, яка розуміє смисл свого життя і вірить
у можливість його досягнення, людини, яка цілеспрямовано
і активно працює в ім'я більш повної життєвої самореалізації.
Мета даної статті
- розглянути основні соціально-філософські уявлення про
природу людини, її внутрішній світ, сутність буття, з точки
зору індивідуального розуму, які поклали початок сучасним
дослідженням проблеми самосвідомості, феномена, який на
сьогодні є важливим чинником консолідації людей в суспільстві.
Звертання в перехідні періоди саме до самосвідомості пояснюється
тим, що вона є найбільш простою і доступною формою соціальної
ідентичності людей. Без неї неможливо привернути широкі
верстви населення до процесу глобальних перетворень в суспільстві.
У філософських
творах минулого ми не знаходимо визначення самосвідомості
у сучасному розумінні. Дана категорія розглядалася філософами
через призму пізнання людиною самої себе, її морального
вдосконалення, розвитку індивідуального "Я", самоформування,
виховання себе, співвідношення особистості та суспільства.
Давні філософські
системи Єгипту та Індії базувалися на троїстій природі людини
- єдності тіла, розуму і душі, єдності свідомості та матерії,
людини і світу. Вони виходили з того, що істину людині дати
неможливо, її можна тільки знайти в собі. Людина може опанувати
істиною тільки завдяки поглибленому вивченню самої себе
та навколишнього світу. Таке пізнання і є, по суті, проявом
розвинутої самосвідомості, яка допомагає людині опанувати
знаннями буття та її долі.
В історії давньокитайської
філософії значне місце займає етико-політичне вчення конфуціанства.
Провідною ідеєю філософії конфуціанства є ідея морального
вдосконалення людини через виховання. За Конфуцієм, розвиток
самосвідомості полягає в цілеспрямованому, інтенсивному
і систематичному вихованні внутрішнього світу людини відповідно
до моральних, релігійно-філософських принципів. Конфуцій
відзначав: "За своєю природою всі люди схожі; виховання
та набуті звички роблять їх різними…" [1, 65].
Інше уявлення
про вдосконалення людини можна знайти у філософії даосизму.
Представники цієї філософської течії виступали проти будь-якого
насильства над особистістю і вважали, що неможливо пригнічувати
індивідуальне "Я" правилами - правила заважають вдосконаленню
людини і, відповідно, розвитку її самосвідомості.
Концепції античних
мислителів пов'язували розвиток самосвідомості або з впливом
потойбічних сил на життя людини, або з проявом Добра і Розуму
в людині. Самосвідомість виражалася в дії морального закону,
який відображав історично створений об'єктивний зв'язок
буття кожного індивіда з буттям всього людського роду, його
долею. Антична філософська думка зосереджувала свою увагу
на аналізі тих принципів, які визначають вільне моральне
самоформування особистості. Звідси робиться висновок, що
людина є не тільки біологічним індивідом, а й істотою соціальною,
політичною, і вона здобуває істину свого буття тоді, коли
її особистісні якості і діяльність відповідають загальним
інтересам. Ці мотиви розкриваються у ранніх софістів, Сократа,
Платона, Арістотеля й багатьох інших. Так, Сократ [1, 125-130],
Платон [1, 130-132], Арістотель [2, 18-122] зосереджували
свою увагу на аналізі тих принципів, які визначають вільне
моральне самоформування особистості.
Античні філософи
підкреслювали, що від природи людина має лише свідомість.
Самосвідомість не є природною якістю, її можна набути лише
шляхом освіти та виховання. І якщо людина не може виховувати
себе, здобути освіту, вона стане рабом своїх пристрастей.
Така людина нездатна думати і робити свідомі і морально
обґрунтовані вчинки. Ці підходи античної філософії до проблеми
самосвідомості дістали різної інтерпретації і розвитку в
період Середньовіччя, в епоху Відродження і в Новий час.
В період Середньовіччя
людина проголошувалася складовою частиною світового порядку,
який йде від Бога. Відомі представники християнської філософії
(Августин Блаженний, Фома Аквінський) вбачали в душі головний
принцип існування людини. Саме самоосмислення самого себе
через бога, вважали вони, дає можливість людині одночасно
відчувати і мислити. Людина, яка вміє проявляти себе, свою
душу, перебуває на вищому ступені ієрархії матеріальних
форм, які реалізовані в чуттєвій матерії і в самосвідомості.
У ХV-ХVІ ст. Західна
Європа дійшла ідеї особистісної, в тому числі і духовної,
волі, яка знайшла свій вираз у двох формах. Мається на увазі
романський (спочатку італійській) гуманізм, який робив акцент
на індивідуальності в її чуттєво-художньому і естетичному
ставленні до світу, і німецька Реформація, яка акцентувала
увагу на активнодіючій в матеріально-практичній площині
особистості. За часи Відродження і особливо Реформації людська
особистість знаходить опору в самій собі. Зміст цієї парадигми
полягає в ідеї самоцінної і вільної в усіх потенційно можливих
формах самореалізації індивідуальності. В епоху Ренесансу
мав місце "індивідуалістичний зсув" свідомості, який був
переходом до обґрунтування індивідуальності як актуального
всезагального начала, а не частини або похідної від чого-небудь.
В самосвідомості
епохи Відродження відбувається легалізація внутрішніх прагнень
індивіда. Ці прагнення могли реалізовуватися в будь-яких
сферах його життєдіяльності - у політиці, науці, мистецтві.
В цей період оновлюються ідеали античності, поширюється
і розвиток ідеї гуманізму. Найбільш яскравий вираз ці ідеї
знайшли в творчості Н.Кузанського, Леонарда да Вінчі, Т.Мора,
Данте, Телезіо, Монтеня, Кампанелли та ін. Водночас в цю
епоху або формуються нові, або розвиваються вже існуючі
суперечності, які випливали з розгляду людини з абстрактно-раціоналістичних
та натуралістичних позицій.
У Новий час ця
суперечність і проблема самосвідомості людини досягли свого
апогею в філософсько-антропологічних вченнях Р.Декарта [3,
17-122], Т.Гоббса [4] та Б.Спінози [5, 359-618].
Р.Декарт наполягав,
що самосвідомість є усвідомленням усвідомленого. Тільки
така свідомість відкриває світ для розуміння. Людина повинна
спочатку зрозуміти себе по відношенню до світу, і тільки
потім зрозуміти світ. Звідси виходили утвердження раціоналізму
як універсальної характеристики людини і універсального
методу його пізнання.
Представник емпіричного
напрямку в філософії Нового часу Т.Гоббс тлумачив проблему
самосвідомості як "штучне тіло" щодо людини, яка виступала
"природним тілом" [4, 442]. Т.Гоббс вважав, що людині від
природи не дана самосвідомість. Ця здатність з'являється
з часом і залежить від соціальних умов індивіда. Концепція
Гоббса просувала вперед наукову проблему людини і самосвідомості,
надавала позитивні імпульси філософським роздумам про сутність
людини.
Б.Спіноза, навпаки,
говорить про природну здатність людини вдосконалюватись
і розвиватись. Разом з тим, він розрізняє природний і державний
стан життя людини, що можна тлумачити як наявність у людини
самосвідомості і суспільної свідомості.
Ця натуралістична
позиція в тлумаченні людини та її самосвідомості у подальшому
дістала нове обґрунтування і розвиток в філософських концепціях
Ж.Ламетрі, Д.Дідро, П.Гольбаха і К.Гельвеція. Вчення про
людину французьких матеріалістів ХVІІІ ст. стало істотним
кроком вперед якщо не у розв'язанні, то в постановці проблеми
самосвідомості. Висуваючи ідею "природної людини" та "нормального
суспільства", яке засновано на "природних началах", вони
не тільки розвивали наукову думку в прогресивному напрямі,
а й повертали її проти всього, що гальмувало прогрес людства,
стимулюючи, таким чином, пошуки практичних рішень актуальних
і перспективних проблем людини.
Проблема людини
і самосвідомості цікавила і представників класичної німецької
філософії ХІХ ст. І. Кант [6] започаткував уявлення про
структуру самосвідомості. Обговорюючи це питання, Кант писав,
що людське "Я" характеризується подвійно: з одного боку,
воно як частина чуттєвого світу підкоряється причинній закономірності,
необхідності; з іншого, - воно як носій духовного начала
належить до надприродного світу вищих цінностей і є законодавцем
морального світу волі і абсолютних цінностей. І. Кант сформулював
ідею, згідно з якою людина реалізує себе як особистість
завдяки самосвідомості, яка відрізняє її від тварини і дає
можливість вільно підпорядковувати своє "Я" моральному закону.
Своєрідного тлумачення
проблема людини і самосвідомості дістала у І.Г. Гердера.
Він вважав, що людина з розвиненою самосвідомістю здатна
більш адекватно оцінювати реальність: "Людина може задовольнити
свої тваринні потреби, і ті, кого це влаштовує, почуваються
на Землі дуже добре. Але як тільки людина розвиває більш
шляхетні задатки, вона всюди починає бачити недосконалість"
[7, 135]. Самосвідомість, таким чином, виступає як засіб
пізнання світу, який допомагає людині усвідомити суперечності
навколишньої реальності.
Розвиток німецької
класичної філософії призвів, як відомо, до суб'єктивно-ідеалістичного
тлумачення людського "Я" (Й.Фіхте), яке надавало перевагу
етико-вольовим елементам свідомості, і до об'єктивно-ідеалістичних
концепцій, в яких стверджувалася перевага естетико-емоційного
(Ф.Шеллінг) та логіко-раціонального (Г.В. Гегель).
Й.Фіхте
джерелом будь-якої реальності вважав людське "Я". Істинна
мета існування людини - розумне становлення через волю,
яке полягає в об'єднанні людства, а тому призначення людини
- жити в суспільстві і вдосконалювати себе і суспільство.
А це може зробити тільки людина з розвиненою самосвідомістю.
Інакше ставить
питання про сутність самосвідомості Ф.Шеллінг. Те, що у
Й.Фіхте було результатом діяльності людського "Я", у Шеллінга
- результат розвитку природи. Свій вищий розвиток природа
досягає в людині. Людина є, за Шеллінгом, першопричиною
всього існуючого; вона має від природи свободу духу і самосвідомість.
Дещо подібне,
але в інших конкретних формах спостерігається і у філософії
"абсолютного духу" Г.В.Ф. Гегеля. Він показав діалектику
становлення людини в індивідуальному й історичному розвитку.
"Людина, - пише Гегель, - за своїм безпосереднім існуванням
є сама по собі дещо природне... тільки через вдосконалення
свого тіла і духу, а головним чином, завдяки тому, що її
самосвідомість розуміє себе як вільна, вона... стає власністю
самої себе" [8, 24]. Для Гегеля сам світ - це не зовнішній
щодо людини світ природи і культури, а, насамперед, "світ
Людини" - світ людини, яка має розвинену самосвідомість,
світ людини-особистості.
Мислителі "срібного
століття" в Росії в цілому розвивали думку про належність
людини одночасно до двох світів - природного, зовнішнього,
і духовного, внутрішнього. Ця думка найбільш ґрунтовно і
багатопланово розроблялася в творчості М.Бердяєва [9] і
В.Соловйова [10, 230]. Особистість для М.Бердяєва - категорія
духовна. Поняття особистості неможна охопити якимось одним
вичерпним визначенням. Воно не може бути частиною будь-якого
цілого, тим більше - засобом для досягнення будь-якої мети,
оскільки сама є вищою метою. Тому особистість, у філософії
М.Бердяєва, передбачає наявність вищих цінностей, що становлять
багатство її життя, яке набуває смислу через усвідомлення
себе і через творчу самореалізацію, тобто самосвідомість.
В.Соловйов також розглядає проблему самосвідомості через
співвідношення особистісного і суспільного в людині. "Не
можна, по суті, протиставляти особистість і суспільство,
не можна питати, що з цих двох мета, а що тільки засіб"
- це аксіома моральної філософії [10, 229].
Марксизмом була
висунута філософська доктрина - не тільки пояснити, але
й перетворити світ через перетворення природи людини, її
ціннісних установок і ідеалів. Свідомість оголошувалася
другорядною і повністю залежною від матерії. Єдиним можливим
методом забезпечення "всенародної підтримки" своїх соціально-економічних
планів було пряме і жорстке втручання в індивідуальну і
суспільну свідомість.
ХХ ст. з його
науковим, індустріальним, технічним і соціальним прогресом
вимагало широкого використання розуму, але, разом з тим,
стало часом морального нігілізму. Філософський аналіз проблеми
самосвідомості в цей період збігається з усе більш широкою
практичною переорієнтацією різних суспільних сил, нового
розуміння смислу буття людини і його реальної гідності.
Однією з провідних
течій суспільної думки ХХ ст. була екзистенціальна філософія,
яка на перший план висувала ідею абсолютної унікальності
людини. Засновником даної філософії виступив С.Кіркегор.
Згідно з філософією екзистенціалізму, найбільш здатною до
виживання в екстремальних умовах реального життя є та людина,
яка має високі духовні цінності. А такі цінності недоступні
знеособленій людині. Людина повинна мати розвинену самосвідомість.
Самосвідомість в цьому випадку виступає як готовність до
самореалізації, має загальний позитивний моральний та соціальний
зміст.
Інша філософська
концепція ХХ ст. - персоналізм - також розглядала людину,
особистість як високу духовну цінність (К.Ясперс, А.Камю,
Ж. П. Сартр). Представники цієї течії вважали, що існування
індивіда у складній системі суспільних відносин виключає
можливість реалізації його "Я". Тому самосвідомість, як
відзначав А.Камю, є сутністю людини [11, 226].
Проблема самосвідомості
має оригінальне тлумачення у Г.Сковороди. Мається на увазі
ідея "сродності своїй природі", завдяки якій людина відчуває
щастя від самого свого буття. "Есть в тебе царь твой, отец
и наставник. Внимай себе, сыщи его и послушай его. Он один
знает, что тебе сродное, то есть полезное. Сам он и поведет
к сему, зажжет охоту, закуражит к труду… и благословит главу
твою" [12, 420].
У другій половині
ХІХ - першій половині ХХ ст. проблему самосвідомості українського
народу піднімали Т.Шевченко, М.Костомаров, М.Драгоманов,
І.Франко, В.Вернадський, М.Грушевський, В.Винниченко та
ін., коли самосвідомість українців набула рис національної
ідеології і почалася боротьба нації за політико-правове
самовизначення. Ця спадщина, яка зберігає нашу культурно-цивілізаційну
ідентичність, водночас санкціонує відкритість щодо світових
досліджень проблеми самоцінної і самодостатньої особистості.
Отже, філософська
інтерпретація проблеми самосвідомості набула різних модифікацій
на різних історичних етапах. Але всі вони обґрунтовують
висновок про те, що неможливо ставити економічні і політичні
перетворення на перший план, сподіваючись, що в результаті
зміниться і свідомість людини. Спочатку повинні відбутися
зміни в природі людини, а лише після цього можна будувати
нове суспільство. Потрібне звернення людини до самої себе,
створити нову духовну атмосферу. Людина зможе по-новому
подивитись на себе, на характер своїх зв'язків з усім існуючим,
акцентуючи увагу саме на особистості, на власному сенсі
життя, адже поняття "людина" неможливе без поняття "самосвідомість".
ЛІТЕРАТУРА
1. Читанка з історії філософії. У 6 ти кн. - К., 1992. -
Кн. І. Філософія стародавнього світу.
2. Аристотель. О душе // Аристотель. Соч.: В 4 х тт. - М.,
1983. - Т. 1.
3. Декарт Р. Рассуждение о методе // Декарт Р. Избр. произв.:
В 2 х тт. - М., 1989. - Т. 1.
4. Гоббс Т. О человеке // Гоббс Т. Избр. произв. В 2 х тт.
- М., 1964. - Т. 1.
5. Спиноза Б. Этика // Спиноза Б. Избр. произв.: В 2 х тт.
- М., 1964. - Т. 2.
6. Кант И. Критика чистого разума // Кант И. Соч.: В 6 ти
тт. - М., 1964. - Т. 3.
7. Гердер И. Идеи к философии истории человечества. - М.,
1977.
8. Гегель Г.В. Философия духа // Энциклопедия философских
наук: В 3 х тт. - М., 1977. - Т. 3.
9. Бердяев Н.А. О назначении человека. - М., 1993.
10 Соловьев В.С. Оправдание добра // Соловьев В.С. Собр.
соч. - Т. 8.
11. Камю А. Бунтующий человек. - М., 1990.
12. Сковорода Григорій. Разговор, называемый Алфавит, или
букварь мира // Сковорода Григорій. Повне зібрання творів:
В 2 х тт. - К., 1973. - Т. 1.
