Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42.
- 15 др. арк.
__________________________________________________________________________
Бардин Г.Б. аспірантка КНУ імені Тараса Шевченка
ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ ФІЛОСОФІЇ ТА РЕЛІГІЇ У ФІЛОСОФСЬКІЙ
КОНЦЕПЦІЇ ОРЕСТА НОВИЦЬКОГО
Процес
духовного відродження України спрямовує наш інтерес до історії
духовної культури і, насамперед, до спадщини тих мислителів,
які через ідеологічні штампи та упередження десятиліттями
були поза увагою дослідників. Саме така доля спіткала вітчизняну
релігійно-філософську думку ХІХ ст., зокрема Київську академічну
філософію. Тому дослідження поглядів Ореста Новицького на
проблему співвідношення філософії та релігії сприяє відтворенню
української культури та визнанню світоглядної цінності православно-теїстичної
філософії та християнської духовної традиції, загалом.
У ХІХ-ХХ ст.
православний і неортодоксальний теїзм досягнув вершини свого
розвитку. Його представляли переважно так звані академісти,
до яких належав і Орест Новицький. Як зазначає А.П. Чертков,
"академічна філософія спиралася на ранньохристиянську апологетику,
патристику і ставила своєю безпосередньою метою не стільки
розвивати і модернізувати православну ідеологію, скільки
доводити істинність релігійного вчення" [1, 29]. Відповідно
центральною проблемою академічної філософії постає проблема
співвідношення віри та знання, філософії та релігії.
Проблему співвідношення
філософії та релігії Новицький розглядає у працях "Про закиди
щодо філософії в теоретичному і практичному відношенні,
їх силу і вагу"[2] та у "Поступовий розвиток стародавніх
філософських вчень у зв'язку з розвитком язичеських вірувань"
[3]. Ця проблема цікавить Новицького як така, від вирішення
якої залежить обґрунтування періодизації історії філософії.
Релігія, стверджує
Новицький, передує будь-якому духовному утворенню народу:
тільки в ній і з неї виникають як мистецтво, так і філософія.
А тому, прагнучи зясувати послідовність філософських вчень
у філософії, мислитель не може обійти питання про співвідношення
філософії та релігії.
Аналіз історії
філософії переконує Новицького у тому, що філософські вчення
різних часів і народів щільно пов'язані з віруваннями свого
часу, і що вони не тільки співіснують, але і взаємодіють
між собою. Філософія і релігія - "немов два полюси душевного
життя, що взаємно себе підтримують, немов два удари пульсу
загальнолюдського духовного життя, що постійно збуджують
його до подальшого руху і розвитку" [4, 303].
Філософія, на
думку Новицького, за своєю сутністю є наукою чистого мислення.
"Вона є наука, тобто думка, яка прагне до повного і систематичного
розвитку себе, чим відрізняється не тільки від популярного
роздуму про певні предмети, але і від мистецтва та релігії,
з якими вона межує" [5, 8]. Будь-яка релігія може мати такі
сторони, яких не має жодна філософія, і філософія може займатися
такими предметами, які не входять у сферу релігії. Але філософія
та релігія сходяться між собою за своїм основним змістом,
тому що тільки вони обидві звернуті "до вищого надчуттєвого
порядку речей, і цей порядок є одним і тим самим і для філософії
і для релігії" [5, 1-2].
Новицький зауважує,
що у внутрішній глибині кожної людини затамоване релігійне
переконання природної віри у вічне життя, у буття бога,
але як темне сподівання духу. Філософське мислення намагається
це нерозвинуте почуття, цю природну віру духу піднести до
можливого усвідомлення, до твердого переконання. При цьому
філософське мислення, на нашу думку, зовсім не стає супротивником
почуття, руйнівником віри, природно властивої людині, і
відповідно - зневагою релігії, звідси видно, що філософське
мислення і пізнання - не протилежні вірі, а на вищому ступені
свого розвитку воно не тільки не заперечує природної віри,
а навпаки, вважає її першоосновою будь-якого можливого бачення.
Філософське переконання не може протидіяти святині одкровенної
віри, до якої воно звернуте усім своїм єством, бо як віра
початкового почуття не має твердості без філософського переконання,
так і філософське переконання без відвертої віри є тільки
тривожний стан духу.
Як тільки у людини,
вважає філософ, пробуджується ідея святого, ідея релігії,
яка міститься у її серці, людина визнає буття Верховної
істоти, вбачає присутність її у всесвіті і залежність від
Бога самої себе і усіх речей, і не може не благоговіти перед
ним. Тому уявлення про світ, про людину, про верховну сутність
будь-якого буття є у релігіях багатьох народів як один усім
властивий зміст.
Але такий зміст
релігії є змістом і для філософії: буття Бога і властивість
істоти, ставлення до неї світу і людини, безсмертя душі
і моральні вимоги до людини - усе це становить найістотніше
завдання філософії. І з якої б сторони вона не підходила
до вирішення цього завдання, завжди її увага спрямована
на цю вищу ідеальну сторону дійсності. Тому, підсумовує
Новицький, між двома істинами: релігійною і філософською,
не повинно бути відмінності - не може бути двох протилежних
істин, які мають один і той самий зміст.
Отже, в даному
випадку О.Новицький виступає прихильником теорії двоїстої
істини. А щодо тотожності змісту філософії та релігії, так
тут, на нашу думку, наявний певний вплив Гегеля.
Філософ відзначає, що, сходячись
в одному і тому самому змісті, філософія та релігія відрізняються
між собою способом засвоєння цього змісту - формою, під
якою розуміється одна і та сама істина.
Певного роду
істини належать нам за самою розумністю нашої природи і
становлять загальнолюдську приналежність. Ці істини як безпосередньо
нам дані, насамперед, відчуваються і засвоюються духом у
вигляді безпосередніх сердечних переконань і вірувань, подаються
у загальнодоступній формі уявлень, символів, міфів. У цій
формі вірувань і уявлень вони становлять зміст природної
релігії. Філософія як наука чистого мислення намагається
засвоїти цей зміст не безпосередньо, як релігія, а опосередкованим
пізнанням, за допомогою логічних побудов, доказів і висновків.
У релігії, продовжує Новицький, безумовне відкривається
як безпосередньо присутнє у людській свідомості, а у філософії
- як вигадка про безумовне. Релігія переважно живе у переконаннях
серця, а філософія - у поняттях розуму.
Філософія, переконаний
філософ, є заняття лише для небагатьох: ніде і ніколи не
могла вона стати всезагальною потребою народу і, навпаки,
релігійний спосіб усвідомлення безумовного - всезагальний
і необхідний для усіх. Людина створена у спілкуванні з Богом
і народжується з релігією тільки тому, що людина є людиною:
тобто не плоть, але дух і свідомість, вона має у внутрішньому
бутті релігійне почуття. На значущості для Новицького концепції
"вродженої ідеї Бога" наголошує Е.Л. Гайдадим, який стверджує:
"Якщо для теїстів-апріористів положення "про вродженні ідеї"
становлять суть їх теїстичної концепції, то для Новицького,
- лише фундамент для його філософських тлумачень, тепер
уже переважно релігійно-раціоналістичного змісту" [6, 60].
Філософія, наголошує
Новицький, розвивається серед безконечних суперечностей
і боротьби понять і тому, коли вона більш-менш задовольняє
цікавість розуму, то не може дарувати спокою і миру, не
може задовольнити прагнень серця. Вона мислить про безперечне,
але тільки мислить, а не веде до єднання з цим безперечним.
Філософія та релігія відрізняються також за значенням та
гідністю. Яким би не було значення філософського знання
і гідність самої філософії, віра, за Новицьким, завжди вища
від цього знання, а релігія - вища від філософії. Новицький
критикує німецьку класичну філософію за раціоналізм, вважаючи,
що "німецькі філософи помилялися, прагнучи зміст християнської
віри перетворити у зміст раціональний і, отже, на місце
віри поставити знання" [5, 31].
Як вже зазначалося,
філософія є заняттям для небагатьох. Тільки дехто віру і
безпосереднє почуття переносить у сферу мислення і, навпаки,
релігійний спосіб усвідомлення безперечного всезагальний
і необхідний для всіх людей, хто має ім`я людини і не може
бути чужим їй. Новицький переконаний що , філософія намагається
дійти до певних і чітких понять і хоче з'ясувати саме релігійне
почуття, вносячи в нього свій аналіз, але ,як би далеко
не розширювалася її сфера, вона завжди має свої межі.
Філософії властиві
чіткі поняття, але ці поняття не мають тієї глибини і життєвості,
яка є лише в релігії. З внутрішньої глибокої основи життя
людства, зазначає філософ, випливає вона і тому є виразом
внутрішніх таємниць, а, з іншого боку, людський дух розкривається
у різних проявах: у науці, в мистецтві, в політичному житті.
Але, усі ці прояви і подальші сплетіння людських відносин,
все, що має значення для людини, знаходить своє останнє
зосередження у релігії: у думках, свідомості, відчутті Бога.
Усі відношення людського життя сходяться у релігії як у
своєму фокусі: усі стверджуються у ній і живляться нею:
так, філософія і мистецтво - цвіт народної свідомості, але
живий корінь їх є у релігії, відмежування від цього кореня
веде до чисто абстрактних понять, філософське мислення мертве
або приносить плоди гіркі і несолодкі: тільки у релігійному
почутті, за Новицьким, філософія завжди знаходила невичерпне
джерело вищих помислів. Правда, філософія може робити релігії
певного роду послугу: може очищати релігійне почуття від
чужих йому домішок хибного розуміння, фанатизму, забобонів.
Але і це філософія робить лише тоді, коли прислухається
до голосу того самого почуття: вона тільки тоді буває дійсним
знанням, коли у чистоті виражає це відчуття.
Як би далеко
не розширювалася сфера філософського бачення, філософія
завжди обмежується самим людським розумінням, а сфера віри
незрівнянно ширша. У релігійному житті людства завжди залишається
містичний елемент, який не можна втілити у форму логічних
понять, бо у релігійній свідомості народів багато що живе
лише у сподіванні, недоступному аналізу. "Релігія, - робить
висновок Новицький, - це така сфера свідомості, де розв'язуються
усі загадки світу, де примирюються усі печалі і тривоги
серця - це сфера вічної істини і вічного спокою і миру.
Тільки релігія, а не мислення дарує людині блаженство, а
тому віра вища від знання, а релігія вища від філософії"
[5, 15].
Г.Шпет щодо цього
зазначає: у духовному досвіді ідеї розуму розташовуються
так: право, мистецтво, природна релігія, філософія, релігія
одкровення. Своєю схематизацією можливостей розуму Новицький
заперечує гегелівський раціоналізм - суто спекулятивну теорію
розуму і більше схиляється до віри - розуму Фіхте та Якобі,
доповнюючи таке розуміння психологізацією процесу пізнання
ідей. Позиція Новицького займає середнє положення між позицією
Канта і властивим йому обґрунтуванням релігії у межах тільки
розуму і позицією Фіхте з характерним для нього поясненням
сутності науковчення як своєрідної релігії розуму [7] .
Згідно з поглядами
Новицького, відрізняючись за формою і значенням, філософія
і релігія не залишаються постійно в одному і тому самому
відношенні між собою. Вони можуть бути у різних співвідношеннях
внаслідок того, що можуть видозмінюватися. Відношення це
можна розглядати з двох боків: з боку релігії і з боку філософії.
Релігія, переконаний
Новицький, яка розглядається сама у собі, у своїй сутності,
повинна бути одна і незмінна, але у відношенні до людини,
до змін її природи вона допускає певні видозміни, які можуть
вносити таку саму істотну зміну і у філософію. Кожна окрема
релігія підносить своє начало до одкровення, і кожна, як
би вона не була спотворена людською вигадкою, містить у
собі дещо, основане на одкровенні. Але саме одкровення може
бути природним і надприродним. Одкровення дається людині
разом з її природою. Бог відкриває себе у своєму творінні,
- не тільки у зовнішній природі, а й набагато більше у богоподібній
людській душі, у її свідомості і волі, або, частіше, в релігійному
і моральному відчутті - совісті. Ці відчуття відрізняються
від усіх інших тим, що вони, безумовно, панують над людським
духом, який підкорений тому пануванню з внутрішньою необхідністю.
У свідомості, взагалі, відображається дійсність, якою вона
є, а у волі, - якою вона повинна бути. Тому і божественне
відображається у релігійному почутті, як воно відкривається
нам, як є у нас, а у совісті - як воно хоче бути у нас,
як воно повинно бути у нас. Це релігійне і моральне почуття,
як природне у нас одкровення божества є джерелом природної
релігії. Релігійне почуття, як усвідомлення у нас присутності
божества і нашої залежності від нього, є внутрішній голос,
в якому прямо, без штучного посередництва мислення відчуваються
вищі релігійні істини: совість, як усвідомлення нами божественної
волі, є голос, в якому з такою самою безпосередністю відчуваються
морально-релігійні вимоги нашої діяльності. Релігійне почуття
є джерелом релігійних помислів і, взагалі, релігійного настрою
духу; совість є джерелом морально-релігійного поклоніння
і служіння Богу всією нашою діяльністю. Але релігійне і
моральне відчуття, незважаючи на первісну величність і святість
його, може, як і усе людське, спотворитися пристрастями:
і воно дійсно спотворене гріхом - у цьому легко може переконатися
кожен не тільки з історії природних релігій, а й з безпристрасного
внутрішнього досвіду: чого не заперечували навіть язичеські
мислителі. Тому вище, надприродне одкровення, можливість
якого осягається розумом, зробилось необхідністю для людського
роду і через божественне милосердя, дане людям.
Два види релігії:
природна і боговідверта відрізняються між собою не тільки
за формою, значенням і змістом, а й за своїм ставленням
до філософії.
Новицький вважає,
що і природна релігія, за усіх недоліків, була благом, хоча
і відносним, для народів, що її сповідували, але все-таки
вона не могла дати людині істинного і спасенного богопізнання,
навіяти їй чисту, богоугодну мораль, яка привела б людину
до справжнього єднання з Богом. Ця природна релігія намагалася
спонукати філософську думку до пошуків істини, але ще не
могла бути керівником на шляху до істини, навпаки, філософська
думка, не задовольняючись даним станом природної релігії,
поступово вирішувала її зміст.
І тільки з появою
богоодкровенної християнської віри, вважає філософ, почалася
нова епоха в історії людства. Ця релігія відкрила такі таємниці
про Бога, про світ, про людину, до яких не доходив людський
розум у язичеському світі ні у релігії, ні у філософії.
При такій значущості богоодкровенної релігії філософія вже
не могла протиставлятися їй без шкоди для самої себе, а
тим більше - спонукати до подальшого розвитку, як у світі
язичеському: людське не може стати вище божественного, навпаки,
божественна релігія величчю і глибиною своїх істин може
спонукати філософську думку до подальшого розвитку, щоб
своїм власним шляхом, шляхом чистого мислення, вона могла
потрохи наблизитися до невичерпнутого багатства змісту,
даного божественним одкровенням. Якщо релігія, при твердості
усіх істин, за двома своїми видами по-різному ставиться
до філософії і вносить у неї відмінності своїм впливом на
неї, то ще більше філософія у своєму прогресивному розвитку
може перебувати у різних відношеннях до релігії, вважає
Новицький.
Коло нашого пізнання
не обмежується досвідом: є ідеї істини, добра і краси, які
незалежно від нашого власного досвіду і навчання, виникають
із самої природи людського духу, з розумної її самодіяльності:
чисті вимоги обов`язку і права, ідея божества і вічного
життя первісно і однаковою мірою властиві усім людям, як
найосвіченішим, так і диким, тільки не однаковою мірою усвідомлення.
Не можна сказати, щоб ці ідеї були природжені нашому розуму,
вони існують у ньому як дещо дане і готове: вони є у нашій
природі тільки як схильність, як нерозвинене зерно і, відповідно,
тільки як можливість відомих понять, а не дійсно дане поняття.
Як інструмент не вміщує у собі готових звуків, але одразу
ж видає їх відповідно до настроєності, коли доторкнеться
до нього рука з досвідом, так і наш розум містить у собі
вищі ідеї лише у можливості, які розкриваються при першому
пробудженні його самодіяльності: кожна людина сама по собі,
незалежно від досвіду і чіткого усвідомлення, мислить за
законами логіки, обговорює явища природи за її законами,
відчуває і діє за вимогами обов`язку і вічних ідей божества:
богоподібний людський дух сам по собі розкривається завдяки
цим ідеям і вимогам внаслідок самої своєї природи, внаслідок
своєї розумності.
Новицький будує
таку піраміду ідей. Ідея користі, вважає Новицький, є перша
з ідей, над здійсненням якої працює людство, але, крім ідеї
користі, є ще в людській природі дещо вище, дещо істотніше
для нашого духу, до розвитку і усвідомлення, чого він повинен
безперестанно прагнути.
Людина вчиться
протиставляти свою власну силу розуміння і свободу волі
силі зовнішньої природи і потрохи переборює її. Ще більш
зростаючим торжеством розуміння над таємницями зовнішньої
природи є поступовий розвиток у людини першої істотної ідеї
- ідеї корисного. Славна ця перша ідея, але вона далеко
ще не задовольняє потреби духу людини. Крізь глибоку темряву
пристрастей ще невпорядкованого суспільства вривається у
свідомість людини промінь нової світлої ідеї - ідеї правди.
І як здійснення цієї ідеї правди є виникнення громадянського
та політичного суспільства. При уважному погляді людини
на зовнішню природу вона починає дивуватися красі і величі
природи, і тоді народжується ідея витонченого. Оволодівши
нею, людина розвиває її, очищає і підносить у своїх думках,
і у творчій фантазії виникає ідея краси, перед якою блідніє
і тьмяніє краса окремих предметів дійсного світу, тоді людина
перетворює предмети, які спонукали її до ідеї витонченого,
і творить їх ще прекраснішими. Так виникає світ мистецтва.
Але і цей світ прекрасного недостатній для людини.
Вище світу художнього,
суспільного життя і мистецтва, людина бачить Бога. Усвідомлення
Бога, відмінного від світу, але такого, що виявляє свої
досконалості у цьому світі - це природна релігія.
Людина відчуває
у собі нову потребу, потребу дати у предметах свого бачення
відклик в собі. Це пробудження в людині ідеї істинного.
Але дати такий відклик самій собі людина може тільки за
однієї умови - перетворення у чисті поняття того, що досліджувалося.
Отже, за природною вірою людини, за цим простим рухом людського
серця, наступає виникнення, рефлексія. І як тільки людина
віддається заглибленню, аналізуючому роздуму, - у цей момент
у її дусі зароджується філософія. Тут думка досягає своєї
крайньої природної межі. Вона може освітитися вищим світом
одкровенної релігії, але це не ступінь її власного розвитку,
а дивна "божественна допомога людському роду".
Новицький ставить
питання: у якому ж порядку розвиваються ідеї? Як розум наш
є відбиттям розуму божественного, так і відчуття є найближчим
відображенням проявів нашого розуму. Ще до початку розвитку
нашої самосвідомості, у почуттях істинного, доброго і прекрасного
відчувається самоодкровення розуму, його ідей, як невідхильного
переконання і прагнення духу. Будь-яка людина, вважає Новицький,
за допомогою безпосереднього внутрішнього відчуття визнає
буття Верховної Істоти, твердо вірить в обов`язок робити
добро, інстинктивно відчуває красу і стрункість світу, не
сумнівається у безсмерті своєї душі. Але усі ці і подібні
до них істини поки що містяться у сфері відчуттів нечітко,
відчуваються серцем як неясні і нечіткі вимоги духу. Доки
не розвинуться в людині вищі властивості, доти вона не може
дати сама собі пояснення. Наприклад, людина визнає буття
Бога, але не має про нього правильних і ясних понять, відчуває,
що повинна бути чесною, але не знає сутності чесноти.
Ідеї залишаються
у своїй загальності і безроздільності і зливаються з нашим
духом, становлять його внутрішнє буття. Щоб досягнути ясності,
ідеї виступають із самих себе, із своєї первісної загальності
і стають предметом дослідження розуму. Розум ділить ідеї
на частини, переглядає кожну окремо і виражає їх у логічних
формах мислення. Правда, розум вчиняє з ними довільно: одні
залишає поза увагою, інші розвиває: то з`єднує їх, то розділяє,
переходить від простого до складного, сходить від єдності
до різноманітності і при такому погляді на зміст філософії
один мислитель вбачає в ідеях, що розвиває розум, одну сторону,
інший, - іншу: звідси безконечне розмаїття поглядів на один
і той самий зміст філософії: звідси односторонність і перехідність
філософських вчень.
Чим різноманітніші
філософські вчення, зазначає Новицький, тим швидше змінюються
і чергуються вони, тим різнобічніше розуміються ідеї, тим
глибше осягається їх сутність. Нарешті, ідеї розуму, які
виступали у первісній загальності, і завдяки здатності розуму
переглядати і розвивати їх у певному напрямку, знову повертаються
до своєї цілісності і споглядаються розумом у повноті та
єдності: тоді і різні погляди, начала, системи, спочатку
непримиренні, зближаються вищою вимогою розуму - вимогою
єдності і виступають тільки різнобічними виявами одних і
тих самих ідей, узагальнюються, зводяться в одне ціле. Але
така цілісність ідей, яка споглядається розумом, дуже відмінна
від тієї цілісності, у якій вони перебували у внутрішньому
відчутті. Вони тепер з`являються у новому світлі, у світлі
чіткого і свідомого бачення: у вищій єдності ідей. Ми визнаємо
те, що у первісній загальності ми тільки відчували, сприймаємо
думкою вільно, що уявлялося нам невільним.
Правда, розумне
споглядання ідей ґрунтується, власне, на безпосередній вірі,
але сама ця віра і переконання такі, в яких розум утверджується
лише в самому собі: незалежно від усіх зовнішніх умов, логічних
висновків і доказів він вільно і самостійно виражає у ній
самого себе: тут віра є вільне довір`я розуму до самого
себе і служить основою найбільш чіткого знання. Таким чином,
у розвитку ідей здійснюються три фази: спочатку у сфері
відчуттів ідеї містяться у своїй первісній нерозвиненій
загальності, далі виходять з неї і з допомогою розуму подрібнюються
і розвиваються і, нарешті, у сфері розуму вони знову повертаються
до своєї загальності, але вже вищої, такої, що вільно споглядається.
Завдяки цим трьом фазам філософія постає у трьох відношеннях
до релігії.
Таким чином,
у розвитку філософської думки Новицький виділяє три фази
і три відношення філософії до релігії: у першій фазі філософія
розвивається у межах релігії, але розглядає спільне з нею
у своєму змісті і у свій особливий спосіб, у другій - філософія
відокремлюється від релігії, стає незалежною від неї, набирає
форму чітких і самостійних міркувань розуму, у третій -
філософія знову повертається до релігії, намагається примиритися
з нею, визнати розумом те, що релігія визнає серцем, поєднати
віру з довір'ям до самого розуму.
Філософська роль
релігії, наголошує Новицький, по суті, має зводитися до
права порушувати філософські питання, але не вирішувати
їх за неї.
Отже, у творчості
Новицького як представника Київської духовно-академічної
філософії однією з домінуючих проблем є проблема співвідношення
філософії та релігії. На прикладі вирішення філософом цієї
проблеми очевидним стає те, що ідеї німецької класичної
філософії не просто запозичені чи перенесені у вітчизняну
філософію - вони осмислені і розвинуті Новицьким, поєднані
з теїзмом, набули нового оригінального змісту, і зараз вражають
нас своєю самобутністю та глибиною.
ЛІТЕРАТУРА
1. Чертков А.Б. Православная философия и современность.
- Рига, 1989.
2. Новицкий О.М. Об упреках, делаемых философии в теоретическом
и практическом отношении, их силе и важности // Журнал Министерства
народного просвещения. - К., 1838.
3. Новицкий О.М. Постепенное развитие древних философских
учений в связи с развитием языческих верований: В 4 х чч.
- К., 1860-1861.
4. Новицкий О.М. Постепенное развитие древних философских
учений в связи с развитием языческих верований: В 4 х чч.
- К., 1860. - Ч. 4.
5. Новицкий О.М. Постепенное развитие древних философских
учений в связи с развитием языческих верований: В 4 х чч.
- К., 1860. - Ч. 1.
6. Гайдадим Е.Л. Феникс или забытая статуя Галатеи (Философия
истории русского неортодоксального теизма ХІХ-ХХ в.). -
Донецк, 1990.
7. Шпет Г.Г. Очерк о развитии русской философии // Введенский
А.И., Лосев А.Ф., Радлов Э.Л., Шпет Г.Г. Очерки истории
русской философии. - Свердловск, 1991.
