Публікації Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 41.
- 14 др. арк.
__________________________________________________________________________
Топча С.С., аспірантка Переяслав-Хмельницького
ДПУ ім. Г.С. Сковороди
ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ФІЛОСОФІЇ ТА КОНФЛІКТОЛОГІЇ
Щоб
глибше розуміти сутність таких наук, як філософія та конфліктологія,
треба виявити їх спільні риси та взаємозв'язок між ними.
Це має важливе наукове та практичне значення та неодноразово
привертало увагу таких дослідників, як А.В. Морозов, Г.В.
Ложкін, Н.І. Повякель, А.І. Шипілов, В.Є. Владимиренко та
ін.
Філософія як теоретичний світогляд поряд із науками, мистецтвом,
правом як формами суспільної свідомості - одне з найважливіших
надбань людської культури. Вона вивчає всезагальні закономірності,
яким підпорядковані як буття, так і мислення людини, дає
потрібні людству загальні уявлення про світ: щоб оптимально
організувати суспільне життя, потрібне знання максимально
точних принципів буття, закономірностей розвитку природи,
суспільства, властивості самого мислення тощо [6, 13].
Логічні форми та закономірності постають у філософії як
відображені в свідомості людини універсальні форми й закономірності
перебігу будь-якого природного і суспільно-історичного процесу,
як ступінь теоретичного відтворення предметів відповідно
до їх дійсного розвитку. Філософія, розвинена на основі
такого розуміння її ролі, предмету та дійсних завдань розвитку
людської культури, є засобом пізнання та практики. Вона
сприяє розвитку самосвідомості людини, розуміння місця та
ролі наукових відкриттів у системі загального розвитку людської
культури, задає тим самим масштаб для їх оцінювання і зв'язку
окремих ланок в єдності світогляду [7, 436].
Історично склалося так, що саме філософія була тією колискою,
з якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і
набули статусу особливих проявів людського духу та практики
життєдіяльності людини й суспільства. Як "наука наук" вона
сягає корінням в сиву давнину. Тим часом конфліктологія
як специфічна сфера пізнання сформувалася лише в другій
половині ХХ століття. Вона вивчає розбіжності, суперечності
між людьми, здійснює пошук відповідей на питання, які виникають
у кожного в житті: як поліпшити стосунки між людьми, як
уникнути неприємних ситуацій тощо [2, 1].
Що ж спільного між згаданими формами суспільної свідомості?
Конфліктологічні знання спрямовані на людину, на дослідження
зв'язків, відносини її з іншими людьми. Філософія вивчає
світ і людину водночас, всі здобуті знання вона обов'язково
співвідносить із людиною. Тож обидві ці науки можуть дати
відповіді на питання, що таке людина, яке її місце у світі,
як складаються її стосунки з іншими оточуючими та ін., пов'язані
з аналізом та узагальненням своєрідності взаємовідносин
у суспільстві.
Обидві науки вивчають предметне буття і середовище людини,
її існування в культурі, соціумі. В процесі життєдіяльності
люди вступають у певні зв'язки між собою. Спілкування, взаємодія,
суспільні відносини, як і діяльність, є неодмінною і всезагальною
умовою формування й розвитку соціальності. У процесі взаємодії
люди як фізично, так і духовно творять один одного, тобто
формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як
суспільного. Все це розглядає філософія, прагнучи зрозуміти
суспільство як об'єктивний процес, пізнати закономірності
його функціонування, розвитку. Конфліктологія досліджує,
як у спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив
і взаємодія індивідів, як виявляється і формується спільність
чи розбіжність поглядів, думок, настроїв, з яких причин
виникають зіткнення та суперечності, як можна досягти взаєморозуміння.
Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять
кожну людину в надзвичайно складні умови соціального життя.
Радикальна зміна ціннісних орієнтацій, нагальна потреба
постійного пошуку і швидкого знаходження життєво важливих
рішень, стресові ситуації - все це проблеми повсякденного
людського буття, сфера практичного застосування світоглядної
культури, основу якої становить філософія. Ідейною основою
сучасної філософії є загальнолюдські цінності й пріоритети.
У цьому полягає її ідейне зближення з конфліктологією, яка
розглядає конфлікт як зіткнення протилежних тенденцій, настроїв,
цілей, позицій, цінностей, думок чи поглядів тих чи інших
суб'єктів взаємодії; як боротьбу добра і зла, сущого і належного,
особистісних та суспільних інтересів, ціннісних орієнтацій.
Конфліктологія вивчає шляхи вирішення подібних суперечностей,
засоби та методи їх уникнення та конструктивного подолання.
На відміну від неї функція філософії в цих пошуках полягає
не в тому, щоб дати готові відповіді на нагальні проблеми
сучасності, а в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний
і, ширше, духовний досвід людства, як справжня мудрість
поколінь, з одного боку, застерігати людей, щоб не переступити
межі загальнолюдських цінностей, а з іншого - спираючись
на накопичений віками позитивний світоглядний, пізнавальний,
методологічний та інший арсенал, збагачувати його, щоб вирішувати
нові проблеми.
Проблема конфлікту не є однією з розроблених у філософії.
Але за уважного розгляду такий стан речей є закономірним.
Традиційно радянські філософи досліджували проблему суперечностей.
Вважалося, що в соціалістичному суспільстві є лише неантагоністичні
суперечності. А така форма їх вирішення, як конфлікт, -
явище рідкісне і найчастіше має вигляд внутрішньоособистісної
або міжособистісної сутички. У працях, присвячених суперечностям,
категорію конфлікту або зовсім не згадують, або приділяють
її розкриттю кілька сторінок.
На початку 60-х років ХХ століття з'являються праці, присвячені
філософському аналізу конфліктів, які трактувалися як мікросоціальне
явище, характерне для деяких складних ситуацій, що виникають
між окремими особистостями і в колективах. Причини їх ототожнювались
з відхиленнями від "нормального "ходу розвитку, з пережитками
минулого [1, 57].
З 60-х - до початку 80-х років проблеми конфлікту розглядалися
у філософії здебільшого епізодично.
По-іншому складалась ситуація в інших країнах. Західні вчені
розробляли декілька наукових традицій. Згідно з однією з
них, конфлікт - це "пережиток варварської епохи", явище
небажане і некорисне (так його розглядали в епоху Відродження
гуманісти Т.Мор, Е.Роттердамський, Ф.Бекон та ін.). Інша
традиція розглядає конфлікт як постійний і навіть неодмінний
компонент соціальних відносин. Ця традиція сягає Аристотеля,
Гоббса, Гегеля, Маркса, Вебера. Відповідно до неї, факт
будь-якого дефіциту в суспільстві сам по собі достатній,
щоб викликати конфлікт: кожна людина в будь-якій групі намагається
збільшити свою долю дефіцитних ресурсів і, якщо треба, за
рахунок інших. А якщо серед шукачів територій і ресурсів
ми знайдемо ще й боротьбу за лідерство, владу і престиж,
то конфлікт просто неминучий [3, 61]. Починаючи з кінця
ХІХ - середини ХХ століття конфлікти (наприклад, у соціальних
дарвіністів - У.Сампера, Л.Гумпловича, соціологів - Г.Зіммеля,
Е.Берджеса, Р.Парка, А.Смолла), як важливе джерело соціальних
змін, посідають одне з центральних місць серед типів соціальної
взаємодії (змагання, конфлікт, пристосування, асиміляція),
що потребують трансформації та перетворення [4, 7].
Марксизм також активно розглядав соціальні конфлікти на
всіх рівнях суспільного розвитку як важливе і неминуче явище
життя. Марксистська концепція конфлікту виходить із вчення
про суспільні суперечності як головну рушійну силу соціальних
змін, які в умовах класово-антагоністичних формацій у соціально-економічній
та політичній сферах реалізуються в формах класової боротьби.
А класи в марксистському вченні - це, передусім, економічна
реальність, оскільки класоутворюючою ознакою є відносини
власності. Отже, основу соціальних конфліктів, за марксизмом,
становить боротьба за власність. У марксистській літературі
розрізняють два типи боротьби, що виникають на основі суперечності
економічних інтересів. Перший тип - соціальне протиборство
за зміну принципів розподілу матеріальних благ, другий -
за зміну критеріїв їх розподілу в межах суспільної системи.
Боротьба за зміну принципів потребує перетворення основ
соціального устрою і може досягти свого вирішення лише внаслідок
соціальної революції. Зміна критеріїв розподілу - це реформістський
шлях удосконалення суспільних відносин [5, 146].
Вивчення конфлікту в сучасній філософії має такі напрями:
1. Моральний конфлікт у сучасному суспільстві. Цей
найбільш розроблений напрям представлений працями загального
змісту і за конкретними галузями людської діяльності:
- моральні конфлікти у педагогічному процесі;
- причини моральних конфліктів в трудових колективах;
- моральні конфлікти в військових колективах;
- професійно-моральні конфлікти.
2. Методологічні аспекти етнічних конфліктів. У зв'язку
з виникненням і загостренням міжнаціональних суперечностей
та конфліктів даний напрямок активно розробляється протягом
останніх десятиріч.
3. Художній конфлікт як специфічна категорія. У працях
цього напряму основна увага приділяється виявленню естетичної
природи художнього конфлікту, розкриттю суперечностей в
діалектичному розвитку процесу художнього мислення.
4. Критика сучасних поглядів західних філософів на
соціальні конфлікти в умовах капіталістичного суспільства.
5. Розробка власне філософської концепції соціального
конфлікту. Це найбільш перспективний напрям з точки
зору наукового та практичного інтересу [1, 59].
Отже, у філософії основні дослідження конфлікту пов'язані
з виявленням закономірностей розвитку даного феномена, а
також співвідношення категорій "суперечність" та "конфлікт".
Продовжуючи аналіз і порівняння філософії та конфліктології,
слід зазначити, що конфліктологія в інтересах забезпечення
результативного дослідження конфліктів застосовує принципи,
сформульовані на різних рівнях методології, зокрема на філософському
рівні. Філософськими є такі принципи вивчення конфліктів.
Принцип розвитку. У найзагальнішому вигляді він сформульований
Ф.Енгельсом: "Для діалектичної філософії нема нічого раз
і назавжди встановленого, безумовного, святого. На всьому
і в усьому вбачає вона печатку неминучого падіння, і ніщо
не може встояти перед нею, окрім безперервного процесу виникнення
та знищення, нескінченного сходження від нижчого до вищого.
Вона сама є лише простим відображенням цього процесу в мислячому
мозку".
Визнання принципу загального розвитку означає не тільки
визнання діалектичного розвитку в природі, суспільстві і
мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху
матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку
матерії. Діалектика виходить із визнання того, що предмети
і явища мають в своїй основі протилежності, існують через
їх єдність.
Все безперервно розвивається і змінюється не лише від простого
до складного, від нижчого до вищого, а й навпаки. Цей принцип
вимагає під час вивчення конфліктів виявляти тенденції в
їх еволюції - поступовому, тривалому, неперервному розвитку
конфлікту від одних форм до інших, частіше від простих до
складніших. Знання закономірностей еволюції конфліктів допомагає
глибше зрозуміти зміст актуальних конфліктів і давати більш
точний і довготривалий прогноз можливих варіантів їх розвитку.
Кожна конкретна взаємодія також перебуває в неперервній
зміні, має свою динаміку. Вивчаючи конфлікт, важливо пам'ятати
про те, що він був іншим раніше і неминуче має змінюватися
далі.
Принцип всезагального зв'язку. Визнання загального
зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає їх
системного дослідження, на противагу метафізичному методу,
який розглядає світ в сукупності ізольованих явищ. Цей принцип
полягає в тому, що, вивчаючи конфлікт, треба не обмежуватися
розглядом його окремих елементів, а прагнути досліджувати
максимально більшу кількість зв'язків конфлікту з іншими
явищами і між його підструктурами. Всебічно дослідити всі
взаємозв'язки конфлікту з середовищем, в якому він розвивається,
і всередині нього, звичайно, неможливо; таких зв'язків безмежна
кількість. Це, в свою чергу, негативно вплине на якість
практичних рекомендацій.
Методологічну роль у процесі вивчення конфліктів всіх рівней
виконують основні закони і парні категорії діалектики. Ще
Геракліт помітив, що все в світі складається з протилежностей,
боротьба яких і визначає сенс будь-якої речі, будь-якого
процесу. Діючи одночасно, ці протилежності утворюють напружений
стан, котрим і визначається внутрішня гармонія речі. Закон
єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну
особливість об'єктивного світу, котра полягає в тому, що
всі предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти,
тенденції, що борються і взаємодіють між собою. Щоб з'ясувати
сутнісні моменти закону, треба розглянути низку категорій,
що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності - рівності
предмета самому собі. У реальній дійсності предмет чи явище
завжди виступає як єдність тотожності й відмінності, котрі
взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному
предметі, явищі чи процесі тотожність і відмінність є протилежністю,
які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей,
як писав Гегель, є суперечністю. Уявлення про джерела розвитку
виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього.
У категорії "суперечність"як взаємодії протилежностей було
знайдено адекватну форму відображення в мисленні внутрішнього
джерела руху й розвитку в природі, суспільстві, мисленні.
Соціальний конфлікт - це взаємодія різних соціальних груп,
спільноти, інтереси яких взаємно протилежні і не мають розв'язання
на спільній основі. Поняття "антагонізм" дає уявлення про
одну з форм суперечностей, котра характеризується гостротою,
непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів.
Ним позначають суперечності, котрі не можуть бути розв'язані
в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для
цього потрібні нові основи, інші рамки. Антагонізм у суспільстві
означає нерозвязуваність соціальних суперечностей у межах
старої якості. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку
проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення,
розв'язання на іншій основі. Соціальні антагонізми не є
стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі,
що розв'язуються [6, 220].
Закон єдності та боротьби протилежностей визначає внутрішнє
джерело розвитку конфліктів: єдність і боротьбу протилежних
сторін, сил, тенденцій. Згідно з ним, конфлікти, що виникають,
розвиваються і вирішуються в організаціях, самі по собі
не є лише негативним явищем. Вони об'єктивні і, більше того,
є однією з рушійних сил розвитку організацій. В реальному
житті ми практично не зустрічаємо організацій, в яких би
цілком були відсутні конфлікти. Якщо ми дізнаємось, що в
якомусь колективі немає конфліктів, то це не означає, що
їх в ньому насправді немає. Як правило, в даному разі просто
відсутня інформація про конфлікти, скоріш за все, вони перебігають
приховано.
Закон переходу кількісних змін у якісні. Суть даного
філософського закону, його вияви і дії розкриваються через
розуміння змісту таких категорій, як "якість", "кількість",
"властивість", "міра", "стрибок". Якісні зміни, що відбуваються
в об'єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних
змін. Іншого шляху до появи нового в світі не існує. Суть
цього закону полягає в тому, що він стосується не лише мислення,
логіки, а й самої дійсності, її розвитку. Згадані категорії
дають цілісне уявлення про зміст названого закону як загального
закону розвитку. Він розкриває внутрішній механізм переходу
до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності,
відповідаючи на запитання, яким чином відбуваються розвиток
і рух всього сущого. Закон переходу кількісних змін у якісні
розкриває спосіб еволюції та динаміки конфліктів, орієнтує
на пошук закономірностей, яким підлягає розвиток конфліктної
взаємодії, визначення якісних і кількісних змін, що відбуваються
при цьому, виявлення зв'язків між ними.
Закон заперечення заперечення - один із основних
законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність
у процесі розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності.
В основі його лежить діалектичне заперечення як об'єктивний
і суттєвий момент процесу розвитку. Діалектичне заперечення
означає не звичайне знищення чи механічне відкидання старої
якості, а її подолання, зняття. Воно включає момент внутрішнього
зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного,
що міститься у старій якості, і відтак становить умову подальшого
розвитку, можливість нового заперечення. Діалектичне заперечення
- це, насамперед, зумовлена суперечливістю предмета внутрішня
неминучість його якісного перетворення. Як ми вже зазначали,
все існуюче має свої внутрішні суперечності, які наростають,
загострюються і зрештою досягають такого стану, коли подальший
розвиток предмета чи явища стає неможливим без їх розв'язання.
Процес розвитку відношення протилежностей у рамках певної
суперечності має такі етапи: 1) вихідний стан об'єкта; 2)
розгортання протилежностей, роздвоєння єдиного, перетворення
об'єкта - набуття нового якісного стану (перше заперечення),
поява нових протилежностей; 3) розгортання нових протилежностей,
роздвоєння єдиного (як нової якості), перетворення об'єкта
- набуття нової якості (друге заперечення). У цьому процесі
кожний із етапів виступає запереченням попереднього, а весь
процес розвитку - запереченням заперечення.
Важливо підкреслити, що розвиток - це складний і суперечливий
процес. У ньому є й висхідна, і низхідна лінії, і прогрес,
і регрес. Нелогічно виключати регрес з розвитку. Бо регрес
- це форма розвитку, хоч і за низхідною лінією. Закон заперечення
заперечення, як і інші закони діалектики, стосується будь-якого
розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивною
висхідною лінією, а й за низхідною, регресивною [6, 220].
У конфліктології цей закон дає можливість прогнозувати напрямок
розвитку конфліктів: від простого - до складного, від нижчого
- до вищого, від одного - до іншого.
Парні категорії діалектики. У категоріях діалектики
дістають відображення найбільш загальні суттєві ознаки,
зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в
об'єктивній дійсності. Категорії діалектики можуть бути
застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності,
оскільки фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах
об'єктивного світу. Парні категорії, такі, як матерія і
рух, час і простір, якість та кількість, одиничне, особливе
та загальне, сутність та явище, зміст та форма, необхідність
та випадковість, причина та наслідок та інші, дають змогу
визначити загальний підхід до вивчення конфлікту, орієнтуватися
в загальному з'ясуванні правильності отриманих висновків
[5, 212].
З вищесказаного випливає, що філософія і конфліктологія
тісно переплетені між собою, між ними існує двосторонній
зв'язок. Сучасні погляди обох наук на конфлікт полягають
у тому, що конфлікти є нормальним та неодмінним явищем життя,
постійним супутником буття та суспільного розвитку й зміни.
Адже безконфліктного суспільства не існує. Мірою суспільного
розвитку не виникає спрощення соціальної структури суспільства,
відсутня лінійна спрямованість у бік соціальної одноманітності.
Розмаїтість та численність форм сучасного життя, динаміка
соціальних процесів значно збільшують кількість випадкових
і неодмінних контактів між людьми, їх об'єднаннями та організаціями,
що, в свою чергу, потенційно збільшує кількість конфліктів
у суспільстві. З цього положення, звичайно, не можна робити
висновок про закономірність збільшення соціальних конфліктів
мірою суспільного розвитку, але воно заперечує ілюзію безконфліктності
суспільних відносин у недалекому майбутньому [3, 158].
Дослідження зв'язків між соціальними змінами та конфліктами
значною мірою залежить від особливостей теоретичної орієнтації
в конфліктології та філософії, зокрема, від того значення,
якого надають конфліктам у житті суспільства. Існують різні
погляди на конфлікти та їх роль у життєдіяльності як окремої
людини, так і суспільства в цілому. Неодмінною умовою дослідження
та вивчення конфліктів є визначення та аналіз їх функцій
та наслідків. Це потребує окремого дослідження.
ЛІТЕРАТУРА
1. Анцупов А.Я., Шипилов А.И. Конфликтология.
- М., 1999.
2. Владимиренко В.Є. Філософія попередження і розв'язання
конфліктів. - К., 1998.
3. Конфликтология. - Ростов н/Д., 2001.
4. Ложкин Г.В., Повякель Н.И. Практическая психология конфликта.
- К., 2000.
5. Социальная конфликтология. - М., 2002.
6. Філософія: Курс лекцій. - К., 2000.
7. Философский словарь. - М., 1975.
<<< Повернутись на попередню
сторінку
