Публікації Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 41.
- 14 др. арк.
__________________________________________________________________________
Скальська Д.М., кандидат філософських наук, завідувач
кафедри філософії Івано-Франківського національного технічного
університету нафти і газу
СОЦІОНОРМАТИВНА ФУНКЦІЯ ЕСТЕТИЧНОГО У ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНІЙ
КОНЦЕПЦІЇ БУТТЯ Д.ЛУКАЧА
Розробка теоретичних і
методологічних проблем наукового управління суспільним розвитком
вимагає поглибленого вивчення культури в структурі соціального
буття, з'ясування впливу естетичного на формування духовності
особи і, особливо, демократичного соціокультурного середовища.
Важливу роль у формуванні й розвитку громадянського суспільства
відіграють ті мистецькі твори, які сприяють становленню
оптимістичного й гуманістичного світогляду особи. У цьому
контексті заслуговує на увагу філософсько-антропологічна
концепція мистецтва Д.Лукача. Цей вдумливий дослідник культури
дійшов висновку, що європейська спільнота після першої світової
війни перебувала в перманентній духовній кризі. Сутність
цієї кризи найбільшою мірою віддзеркалюється у світовідчутті
й світорозумінні, які втілюються в мистецьких творах, просякнутих
атмосферою хаосу, тотального відчуження людини від культури,
політики, держави.
Такі настрої й відчуття переживає, зокрема,
сучасне українське суспільство. Тому проблема соціонормативної
функції мистецтва у філософській антропології є для сьогодення
України доволі актуальною. Це зумовлюється, зокрема, тим,
що наша країна визначила європейську інтеграцію як пріоритетну
внутрішню й зовнішню політику. До того ж у вітчизняній філософській
думці наявні певні прогалини у висвітленні відповідної проблематики,
адже донедавна в офіційній політичній ідеології, у вітчизняній
філософії домінували компартійні стереотипи ролі мистецтва
в становленні соціонормативної бази громадянського суспільства.
Відкритий діалог у філософському дослідженні
культури дає можливість вироблення особливого демократичного
дискурсу. З початком становлення демократії і громадянського
суспільства Україні потрібна могутня філософська критика
марксизму для розкріпачення суспільної свідомості. Саме
тому прогнозуюче філософсько-антропологічне мислення не
повинно здійснювати насильницьку трансформацію соціокультурного
націоналізму в процес розбудови громадянського суспільства.
Це потребує переосмислення неомарксистської спадщини Д.Лукача.
Його концепція соціального буття містить ідею про те, що
саме естетичне за своєю сутністю сприяє поєднанню різноманітних
фетишів культури, яка, на нашу думку, в українському суспільстві
є доволі багатою. Один із дослідників філософії Лукача С.Поцілуєв
пише, що естетичне в структурі суспільного буття "переробляє
буденну свідомість, підносячи її до рівня типового й родового;
однак після такої переробки безпосередність і антропоморфізм
буденного бачення світу не зникає, а отримує нову, власне
естетичну форму вираження, у якій і знімаються фетишизовані
ілюзії свідомості" [1].
Коли йдеться про європейський вибір України,
не можна пройти повз впливи естетичних вимірів філософсько-антропологічних
учень ХХ століття, які заклали теоретичну засаду формування
модерної гуманістичної і демократичної культури - невід'ємного
складника сучасної цивілізації. Відповідно до потреб європейської
інтеграції України досліджувана тема певною мірою дає змогу
відновлення цілісної філософсько-антропологічної та естетичної
концепції, буття в суспільній свідомості української еліти,
щоб подолати розрив у розумінні соціокультурного середовища
націй, європейської і української національної духовності.
Мета цього дослідження - теоретико-методологічний
аналіз філософсько-антропологічного вчення Д.Лукача та вивчення
ролі мистецтва у становленні соціонормативної культури громадянського
суспільства - вимагає:
- осмислити філософсько-антропологічну
концепцію буття Д.Лукача;
- дослідити механізм впливу естетичного
на формування соціонормативної демократичної основи громадянського
суспільства;
- аналітично осмислити методологічні
засади філософсько-антропологічного розуміння естетичного
та його впливу на формування соціокультурної основи буття.
ХХ століття - це нова епоха в житті європейських
народів, які прийняли демократію й гуманізм як духовну основу
свого соціокультурного життя. Після Першої, і особливо після
Другої світових воєн представники мистецької еліти, філософи,
інтелектуальні верстви почали шукати необхідну для соціальної
солідарності основу буття. Обстоюючи гуманізм, філософська
антропологія піддала критиці егоїстичну приватновласницьку
мораль, соціально несправедливий політичний устрій, тоталітарну
ідеологію фашизму й комунізму, класово-антагоністичну державу
та політичні партії, які, нехтуючи волею народу, захищали
інтереси монополістичного олігархічного капіталу, технократизм
і бюрократизм.
Д.Лукач може здаватися суперечливим або
непослідовним в осмисленні марксизму та творчого доробку
представників неомарксизму. Розглядаючи метаморфози самого
марксизму та історичних подій, він зрозумів, що жоден мислитель,
в тому числі Маркс, Ленін та інші, не могли сформувати філософську
теорію на всі наступні періоди історичного буття. Тому звеличення
і кодифікація їхніх учень спричинила відхід, відокремлення
теорії від практики. Марксистсько-ленінська філософсько-антропологічна
концепція естетичного звузила роль культури в бутті суспільства,
зміщуючи центр уваги на її ідеологічну функцію і партійну
роль. За цим стоїть недовіра компартійної еліти до творчих
концепцій мистецької й філософської еліти, яка зуміла розімкнути
світоглядний горизонт і поставити під сумнів основоположні
політичні висновки теорії Маркса та його ідеологічної доктрини.
Першим етапом формування естетичної парадигми
філософської антропології Д.Лукача припадає на час, коли
в європейських країнах Заходу сформувалася нігілістично
налаштована інтелігенція, яка відчувала потребу в критичному
переосмисленні соціокультурного й політичного середовища
суспільства. В умовах повоєнної доби філософська думка акцентувала
свою увагу на мистецтві й культурі, розглядаючи їх у контексті
соціальної антропології. Філософська антропологія зверталася
до мистецького досвіду західних країн як до соціокультурних
нормативів буття, вбачаючи в них найзмістовніше і найповніше
втілення людського духу.
Відмітність філософського пошуку істини
буття Д.Лукача полягає в тому, що він прагнув знайти в естетичному
змісті культури місце людини, яка зможе відновити свої зв'язки
зі світом. Він здійснює тлумачення марксистської філософії
і осмислює капіталістичне суспільство крізь призму панівного
значення економіки та наполягає перетворити культуру, особливо
її естетичну основу, в головну мету розвитку суспільства,
визначити в ній людські, гуманістичні пріоритети. Загальним
підсумком першого періоду формування його філософсько-антропологічної
концепції естетичного було принципове виправдання розуму
і соціальних почуттів, здатних творити і відтворювати естетичні
цінності в культурі й духовності суспільства.
У середині ХХ століття спостерігається
розвиток економічного й матеріального добробуту людей, що
було практичним доказом знецінення ідеї Маркса про абсолютну
злиденність робітничого класу. Держави під тиском робітничого
руху і активних політичних протестів молоді, використовуючи
інтелектуальний потенціал виробничої сфери та посилену фінансову
експлуатацію народів "третіх країн", змогли забезпечити
високий рівень життя людей і перенести свою увагу на розвиток
соціокультурної сфери, щоб уникнути масових виступів робітничого
класу і студентської молоді. Водночас представники влади
почали виробляти політичні форми маніпуляції суспільною
свідомістю у розширених розмірах. З огляду на це Д.Лукач
звертається до проблеми онтології марксизму з переконанням
в необхідності проведення глибоких реформ у суспільно-політичній
сфері. Його праця "Історія і класова свідомість" справила
значний вплив на переосмислення суті сталінізму.
Він дійшов висновку, що суспільство в
його буттєвості може бути осмислене лише в контексті живих
діючих людських індивідів з їхньою духовністю і культурним
спадком. У передмові до зазначеної праці в 1965 р. він зауважив,
що це наукове дослідження "об'єктивно виражає таку тенденцію
в історії марксизму, яка в своїй метафізичній основі і в
політичних висновках вільно чи не вільно виражає критичне
ставлення проти основ марксистської онтології" [2, 15].
Саме в цій книзі розкриваються нове політичне
бачення сутності соціального та його глибинний зв'язок з
духовним потенціалом суспільства, уречевленого в культурі.
У другій половині ХХ століття Д.Лукач підкреслює зростаючу
роль людського, суб'єктивного фактора в суспільному житті.
Культура, доводить він, в естетичній формі міцно утверджує
в мистецьких творах вибір засобів для досягнення намічених
планів, раніше вироблених проектів, насамперед - виробничої
мети. Ці акти виводяться ним із структури суспільної праці,
а вже пізніше поширюються на всю сферу мистецької творчості.
Естетичне в мистецьких творах так органічно вплелося в тканину
культури, що стає живильною основою для формування демократичних
і гуманних соціокультурних норм співжиття людей.
Сучасне українське суспільство характеризується
неоднорідністю соціокультурного простору, що конституює
вельми строкатий східний індустріальний регіон. Це наводить
на думку, що з подальшою демократизацією можливість для
перешкодного впливу західноєвропейської культури стане нормою.
Входження України в європейський геополітичний
і соціокультурний простір має не лише економічні й політично-правові
аспекти, а й філософські. Маючи на увазі те, що сьогодні
українське суспільство лише формує новий філософсько-антропологічний
світогляд та визначається у соціокультурних параметрах європейської
демократії, щоб отримати новий цивілізаційний статус, гадаємо,
слід осмислювати вчення Д.Лукача, тісно пов'язане з подальшою
розробкою Марксової концепції буття. Зауважимо, що формування
естетичних поглядів цього мислителя припадає на перше десятиліття
ХХ ст., коли в європейському світі панувала атмосфера світоглядного,
духовного хаосу, яка супроводжувалася втратою моральних
та естетичних цінностей. Через те у творчості Д.Лукача змінюється
парадигма людського співвідношення та життєдіяльності. Йдеться
насамперед про намагання визначити мету людської життєдіяльності
через критичний аналіз літератури, зокрема такого її жанру,
як романи.
На початку ХХ ст. роман як один із видів
мистецтва вирізнявся тим, що його персонажі своїми естетичними
характеристиками розкривали суть соціального буття, вони
не відгороджувалися від життя, а брали на себе ті важливі
та складні завдання, які могли вирішити. Тільки в романі
з його епохальною об'ємністю, змістовною глибиною і естетичністю
відобразилася духовна глибина всіх найважливіших для народів
подій. В історії європейських країн період, що охоплює першу
половину ХХ ст., міцно пов'язанний з двома соціальними катастрофами
- війнами. Щоправда, цей період тісно пов'язаний із попередньою
стадією історичного розвитку й різко не відмежовується від
наступної доби, але ж розвиток літератури, критики і філософської
антропології в цей час відзначається своєрідними рисами
і притаманною йому кризовою ситуацією.
Річ у тім, що література не стільки виконувала
естетичну роль, скільки слугувала створенню епохальних людських
характерів, естетичний образ яких за своїм змістом відповідав
демократичній ідеології. Вона була протилежним щодо державного
бюрократизму соціальним феноменом, створюючи своєрідну історичну
історію розвитку суспільства. Наслідки творчих зусиль письменників,
літературних критиків і філософів та нове осмислення культури
і основ суспільного буття були величезними. Вони високо
підносили марксистську філософську думку. На всьому, створеному
в той час, позначився тісний зв'язок між мистецтвом, етикою,
естетикою, філософією і загальною духовною кризою європейської
спільноти, яка пережила дві війни. Роман став естетично
виразним літературним документом бурхливої революційної
епохи і справляв радикальний і освіжаючий вплив на послідовників
і критиків марксизму.
Жодне з попередніх століть не збирало
такої кількості імен видатних мислителів, для яких була
характерна не вузькість інтересів, а широке втручання в
усі сфери суспільного буття. Вони ставили перед собою високі
вимоги і цілі, їх хвилювала доля європейських народів і
доля окремих країн. Епоха створила літературу, естетичну
і філософську думку, органічно злиті з вимогами часу. Деякі
філософи пов'язують появу Д.Лукача з крахом системи цінностей
західного капіталістичного світу, який вогнищами революції
спричиняв тотальне відчуження людини в суспільстві, суспільства
від держави. К.Разлогов зазначає, що в той час зазнала краху
система світогляду, яка базувалася на культурному занепаді
і абстрактній філософській теорії [3, 10].
Ключова ідея онтології суспільного буття
Д.Лукача полягає в тому, що в ній суспільно-історична праця
проголошується основою соціального життя, переглядається
марксистський підхід до цього феномена з урахуванням естетичного.
Культура пов'язується з наявністю у практичній діяльності
розлогої структури естетизованих соціальних норм співжиття
людей. Практика й культура, естетизуючись, взаємопроникають
та взаємозумовлюють одна одну. Цей висновок є надзвичайно
важливим для філософсько-антропологічного розуміння смислопродукуючої
здатності суспільства розгорнути суспільну працю, що наповнюється
естетичним змістом.
Філософська інтерпретація суспільного
буття людини в другій половині ХХ ст. відбувається передовсім
у контексті європейської культури під кутом зору поглядів
Маркса, Гуссерля, Шиллера, Гайдеггера та інших мислителів.
Лукач вважає, що єдиною умовою для того, щоб людська свідомість
змогла адекватно пізнати соціальне буття, є поєднання "трьох
великих родів буття (неорганічної і органічної природи та
суспільства); не зрозумівши їх взаємозв'язку, їх динаміку,
неможливо правильно сформулювати ніякого істинно онтологічного
питання відносно суспільного буття" [2, 26]. Неорганічна
природа - це культура, просякнута естетикою, яка в єдності
з іншими факторами є первинною необхідністю. Немає такого
моменту суспільно-історичної праці, суспільного буття, в
якому б не були присутні соціокультурні норми - етичні,
естетичні, політичні, правові.
Культура постає в суспільному бутті як
безперервність естетичної свідомості й естетичних переживань
людини. Інакше кажучи, людське буття немислиме поза межами
естетичної культури, природи й суспільства. Лукач розробив
відповідно до потреб суспільної практики і суспільної свідомості
філософсько-антропологічну концепцію суспільного буття,
в яку імпліцитно закладено соціонормативну основу, що міститься
в культурі.
На наш погляд, можна констатувати кілька
періодів у розробці Д.Лукачем філософсько-антропологічної
концепції суспільного буття, впродовж яких мотив естетичного,
етичного і метафізичного символізує зв'язок між класичною
та сучасною культурою. Перший період - 20 ті роки ХХ ст.,
коли Лукач був знаним у Німеччині політичним лідером, який
цілком поділяв марксизм. Фашизм у Німеччині і сталінізм
в Росії призвели до другої світової війни. В середині ХХ
ст. в світогляді і філософських поглядах Лукача та інших
західноєвропейських марксистів відбулася істотна еволюція.
Він поступово позбувався принципів партійності філософії
і зосередив свою увагу на осмисленні мистецтва та культури,
що неминуче зумовило перехід до соціальної антропології.
Отже, другий період філософської творчості Лукача характеризується
вивченням культури, особливо естетичного.
Соціокультурне розуміння людини лише
поглибило світоглядний песимізм. Прагнення Лукача віднайти
ключ до розуміння онтології людського буття сприяло філософському
осмисленню культури, особливо літератури, яка за своїми
феноменальними ознаками, на відміну від абстрактного філософського
раціоналізму, змальовує образ свого століття, а роман, на
відміну від інших жанрів, відтворює світ із стихією соціальності,
охоплюючи її центральну властивість - порушену гармонію
між свідомістю й дійсністю, між суб'єктивними і об'єктивними
причинами. Соціальна філософія як спосіб духовного освоєння
світу не фантазує, не вигадує, бо вивчає світ людини, естетику
через людину і той реальний єдино даний світ, в якому людина
живе. Саме цей найголовніший факт споріднює її з художньою
літературою, особливо історичним романом.
Культура - з її різноманітним і багатогранним
естетичним обличчям - є новою формою соціальної самоорганізації,
включеною в подальше самотворення людини людиною. У цьому
контексті Лукач висунув гасло: "Політика - лише засіб, культура
- мета". Філософсько-антропологічне розуміння буття спрямовує
думку до пошуку загального субстрату - культури. Зміна об'єкта
мислення і способу філософського осягнення онтології соціального
буття випливає не з раптового прозріння неомарксистів, серед
яких був і Д.Лукач. Її причина - в об'єктивній зміні предмета
дослідження онтології суспільного буття.
За поглядами Лукача, митець у своїй творчості
спирається на етику, суспільну мораль і художню форму, яка
надає їм естетичного змісту. Згубний вплив товарно-грошових
відносин на етику і естетику, на думку Лукача, виявляється
у виникненні авангардистського мистецтва, яке є принципово
протилежним справжньому реалізму. Авангардистське відчуття
світу примітне тим, що воно не відчуває справжньої динаміки
соціального розвитку, позбавляється впливу соціальності,
етики і естетики, відтак ігноруючи об'єктивну дійсність.
Потреба егоїстичного самозбереження виштовхує авангардистів
за межі суспільного буття. Художня творчість справжнього
митця, його мораль, естетика вплетені в тканину реалістичного
художнього образу, тоді як авангардист покладає свою психологічну
ексцентричність і експресивність за універсальну соціальну
сутність людського буття. У його світобаченні відсутня логіка
руху соціального буття.
Реалізм фіксує рух через пульсацію персонажів
та їх характерів, що існують в об'єктивному світі. Логіка
інтенції духу в літературі поєднує конкретно-історичні фактори
з реалістичним методом їх відображення. А логіка інтенції
авангардистів - це спалах емоційного стану, а не соціального
руху, тобто їхня творчість має поза-суб'єкт-об'єктну логіку.
Персонажі авангардистського мислення характеризуються відсутністю
проекції свого духу на майбутнє, а тому не стабілізують
соціонормативну основу суспільного буття, вони акцентують
почуття власної, а не соціальної безпеки. У своїй праці
"До історії реалізму" Лукач пише: "У боротьбі з реакційними
тенденціями найновішої буржуазної літератури ми повинні
чітко розмежувати справжній реалізм у мистецтві від всілякого
розпаду й виродження" [5, 3]. Як і більшість неомарксистів,
він виходить із того, що мистецтво вимальовує і окреслює
можливості осмислення соціальної дійсності через життєдіяльність
конкретно-історичних осіб та творить основоположні принципи
соціокультурних вимірів, серед яких - "витримана гармонія"
і "чуттєва виразність". На основі філософського аналізу
поезії Гете Лукач дійшов висновку, що "винятково цінним
для нас" є в його творах "єдність витриманої гармонії і
чуттєвої виразності". Це, на його переконання, "є одним
із найбільших завдань, які повинен розв'язати соціальний
реалізм" [6]. У романах Гете персонажі й події відтворюють
логіку конкретно-історичного процесу і доводять до свідомості
читачів розгортання буття, естетично оформляючи водночас
певні соціокультурні норми.
Згідно з концепцією соціального буття,
естетичне, втілене в культурі, можна вважати основним системотвірним
чинником людської життєдіяльності. Тобто в соціокультурному
складнику суспільного буття головне не економіка й політика,
а їх потенціал для втілення найдосконаліших естетичних форм.
Запропонований Д.Лукачем підхід до розуміння суспільного
буття можна витлумачити так: естетичні норми - гармонія,
ритм, міра, симетрія та інші - спрямовують соціокультурний
простір життєдіяльності людини. Через "естетичне" здійснюється
антропологічний вимір феномена людини.
Отже, філософська думка, зіткнувшись
у першій половині ХХ ст. з реальним, вкрай суперечливим
і навіть трагічним соціальним буттям найбільш неврівноваженого
відрізка модерної історії, коли література відобразила розірваність
та відчуженість культури, абсурдність і деструкцію християнських
етичних цінностей, запропонувала нові теоретичні конструкти
розуміння соціального буття й соціальної практики. Ще на
початку минулого століття Д.Лукач звернув увагу на демонізуючий
потенціал прагматичного раціоналізму [4, 39], котрий прагнув
підпорядкувати товарним відносинам культурні цінності і
зробив спробу реабілітувати Марксову теорію суспільства,
доповнивши її суттєвими ідеями. Наскрізним мотивом його
філософсько-антропологічної концепції буття є думка, що
абстрактна, гіпертрофована раціоналізація, прагматизація,
політизація та ідеологізація суспільного життя завершилася
ігноруванням естетики та етики, втратою гуманістичного змісту
культури, що супроводжувалося болісним світовідчуттям розриву
між минулим і сучасним, між народами Європи та інших континентів,
втратою або ігноруванням багатьох духовно-мистецьких цінностей,
які впродовж тривалої історії становили в єдності з природою
і суспільною працею онтологію суспільного буття. Політизація
філософії комуністичними режимами в соціалістичному таборі
завершилася згасанням філософської антропології і онтології
як неодмінних складових суспільного прогресу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Поцелуев С.П. Дефетифизующая миссия искусства
в естетике Д.Лукача // Ценности культури и современная епоха.
- М., 1991.
2. Lukacs G. Gesehichts und klosend wastsein. Vonwort (1967).
- Darmstad und Neiwied, 1986.
3. Разлогов К.З. Вопроси философии . - М., 1991. - № 9.
4. Лукач Д. К истории реализма. - М., 1939.
<<< Повернутись на попередню
сторінку
