Публікації Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 41.
- 14 др. арк.
__________________________________________________________________________
Павлов В.І., кандидат філософських наук, доцент
Донбаської державної машинобудівної академії
ПРОСТІР ТА ЧАС ЯК ЕПІСТЕМОЛОГІЧНІ ПЕРЕПОНИ ПІЗНАННЯ
З'ясування простору і часу, з якими
так чи інакше пов'язаний шлях пізнання істини, є "вічною"
темою гносеології. Протягом двох тисячоліть, починаючи з
Аристотеля і Евкліда, у філософії панував раціоналістичний
підхід до тлумачення цих форм. Його вважали безперечним,
оскільки він узгоджувався з "логікою повсякдення" і будувався
на наочній дійсності. Проте низка наукових відкриттів у
галузях математики, фізики і хімії, здійснених у другій
половині ХІХ століття, породила потребу в переосмисленні
геометрії Евкліда і, як наслідок, класичних концепцій тлумачення
простору й часу.
Справа в тому, що новітнім науковим досягненням
мало відповідати нове світовідчуття, особливе розуміння
дійсності. І хоча засади геометрії Евкліда, аналітико-геометричне
тлумачення простору і часу Р.Декартом, спінозівські субстанціальні
характеристики простору не суперечили згаданим відкриттям,
вони були не в змозі сприяти подальшому розвитку і вдосконаленню
наукової думки, звужуючи можливе коло наукових досліджень.
Класичні концепції простору і часу, що цілком відповідали
"логіці повсякдення", ставали примітивними, такими, що вже
не задовольняли потреби вчених. Відтак у гносеології виникла
об'єктивна необхідність подолання і узагальнення загальновизнаних,
але невідповідних духу часу, тлумачень названих форм.
Аналіз еволюції уявлень про простір і
час у філософській спадщині Р.Декарта, Спінози, І.Канта
виокремлює відповідно три цілеспрямованих і послідовних
шляхи їх осмислення, кожний із яких є даниною свого часу.
Наприклад, Р.Декарт інтерпретує ці форми як наслідок "природного
світла розуму" і ототожнює фізичний простір з аналітичним,
але свідомо відходить від труднощів його філософського обґрунтування.
Концепція, про яку йдеться, посіла вагоме місце в математиці,
де до розуміння простору підходять постулативно, тобто бездоказово,
посилаючись на низку первісних аксіом.
Б.Спіноза розглядає простір вже як "самодію"
субстанції, що не є тотожною самій субстанції. Цей досить
складний погляд на простір як на розмаїття засобів розгортання
субстанції за допомогою специфічних характеристик - атрибутів
і модусів - дістав своє відображення і підтвердження у некласичній
механіці, спричинивши величезне коло сутичок у науковому
розумінні дійсності (достатньо пригадати кризу у фізиці,
викликану "дуалізмом" корпускулярної та хвильової концепцій
світла). З цих мотивів плюралістичне вчення Спінози можна,
безперечно, розглядати як величезний крок уперед, крок-подолання
примітивної позиції Р.Декарта щодо тотожності простору й
речовини (відомо, що цей філософ надавав субстанції просторову
властивість "бути протяжною"). Але, як неважко збагнути,
між поглядами Декарта і Спінози існує певна спорідненість.
Засновник німецького класичного ідеалізму
І.Кант будує власну гносеологічну концепцію простору й часу,
за якою ці форми мають вигляд активної творчої сили почуттєвого
пізнання щодо створення об'єкта пізнання [1]. Але це зовсім
не означає, що визнаний мислитель цілком відходить від спінозівських
тлумачень простору і часу. Просто він переносить проблему
субстанції в телеологічну сферу практичного розуму [2].
Кантівську концепцію обґрунтування простору
і часу як апріорних форм чуттєвості на тривалий час вважали
універсальною, себто єдиною концепцією, що насправді відповідала
дійсності. Її особливість полягала в тому, що простір та
час тут набирали своєрідної "двоїстості": з одного боку,
вони належали до чуттєвого змісту, тобто її розглядали чуттєвими,
а з іншого - несли у собі навантаження необхідності і загальності,
тобто трактувалися як форми мислення [1]. Апріоризм цих
форм дав змогу розглянути Евклідову геометрію (в тому числі
Евклідів простір) як ізоморфний і телеологічний образ дійсності,
своєрідну споконвічну просторово-математичну схему світу.
Завдяки цьому серед науковців поширилася думка про можливість
аналітичної побудови інших некласичних геометричних теорій,
але з врахуванням умови: того, що відшуковувати їх фізичні
аналоги в дійсності вряд чи доречно. Будь-яка новітня некласична
геометрія, що є плодом уяви вченого, може виконати лише
допоміжну вузькоспеціалізовану функцію "математичного апарату"
для розв'язання окремої конкретнонаукової задачі. Шукати
в її контексті загальнофілософське призначення немає сенсу.
Тому всі спроби подолання кантівської традиції розуміння
простору й часу і пов'язаної з ними геометрії Евкліда (йдеться
про постулат паралельних) призводили вчених-оптимістів до
великої суб'єктивної драми, що пронизувала їх життя [3].
"Через тисячу, а може бути, і через тисячі років, що минули
від зародження геометрії на Сході, до розвитку, котрого
вона набрала в Елладі, в школі Платона і Аристотеля, людина
не пам'ятала, більше того, не усвідомлювала, що ці положення
лише виявилися з великої кількості фактів, накопичених елементарним
повсякденним дослідом, - пише щодо цього відомий російський
математик і популяризатор науки В.Каган. - За їх простотою,
а головне - за тою безперечною довірою, котру вони викликали,
їх почали надавати людській свідомості як невід'ємні надбання
розуму; ідеалістичні установки Платона цю точку зору затвердили;
через дві тисячі років ми її знаходимо в кількох інших висловах,
але в чистому вигляді у Канта... Такою була віра в непорушність
наших поглядів на простір та час" [3, 76].
Як бачимо, кантівське тлумачення простору
і часу набирає вигляду панацеї, яку неможливо подолати.
Але час брав своє, і 1829 року з'явилося нове математичне
вчення поки ще невідомого російського дослідника М.І.Лобачевского
під назвою "неевклідової геометрії". На перший погляд, здавалося,
що ця нова аналітична теорія, незважаючи на її математичну
бездоганність, суперечила кантівській парадигмі тлумачення
простору й часу як апріорних форм чуттєвості. Так, наприклад,
П.Александров [4, 569] пише: "Лобачевский зруйнував оману
про нерухому, раз і назавжди дану, єдино мислиму геометрію,
оману, на якій цілком спочивало кантівське вчення про простір,
що безповоротно зруйнувалося разом з відкриттям неевклідової
геометрії" [4, 569]. Але сам Лобачевский так радикально
проти Евклідової геометрії і, як наслідок, проти вчення
Канта про простір і час не виступав. "У природі ми пізнаємо,
власне, тільки рух, без якого чуттєві враження неможливі,
- пише він. - Таким чином, всі інші поняття, наприклад,
геометричні, здійснені нашим розумом штучно, будучи взяті
у властивостях руху; а тому простір, само собою, у відриві
від нас не існує (курсив мій. - В.П.). Після цього в нашому
умі не може бути ніякої суперечності, коли ми припускаємо,
що деякі сили в природі додержують однієї, інші - власної
особливої геометрії" [4, 89]. Здається, Лобачевский тут
робить спробу виправдати кантівське тлумачення простору,
але звертає увагу на його недосконалість, неможливість застосування
для розв'язання низки астрономічних і фізичних задач з вимірювання
відстаней між об'єктами. Аналізуючи та поглиблюючи цю точку
зору, В.Каган підкреслює: "Наша віра в нерухому точність
евклідової геометрії має своє джерело в тій обставині, що
всі наші вимірювання і споглядання здійснюються в зовсім
незначному куточку Всесвіту, що зникає" [3, 108]. Інакше
кажучи, загальновизнана концепція простору й часу, що дістає
своє філософське виправдання і досконалість у контексті
"Критики чистого розуму" І.Канта, не є досконалою стосовно
глобальних процесів, які відбуваються на межі Всесвіту та
ззовні нього. Тобто простір і час, що Кантом інтерпретуються
як притаманні людській свідомості "чуттєві поняття", можна
й треба розглядати як епістемологічні перепони пізнання.
Тут, передусім, треба визначитись з самим
терміном "епістемологічні перепони", оскільки питання, пов'язані
з проблемою подолання перепонів пізнання, завжди були привабливими
у світовій філософії. Нагадаємо, що класична філософія,
у системі теорії пізнання якої розум, раціональність посідали
вельми поважне, якщо не домінуюче, становище, в усі часі
свого панування розглядала різноманітні явища, наприклад,
чуттєвість людини, як перешкоди, що існують на шляху правильного
функціонування розуму. Достатньо згадати вчення Парменіда
про "шлях істини" і "шлях омани" , атомістику Левкіпа і
Демокрита, вчення про ідеї Платона, класифікацію "ідолів
пізнання" Ф.Бекона, які дають змогу стверджувати про відносну
недосконалість чуттів і, як наслідок, "приблизну вірність"
відчуттів, сприйнять та уявлень, отриманих з їх допомогою.
Апріоризм німецької класичної філософії ще більше схиляється
до цієї точки зору, висуваючи як "мізансцену" пізнання простір
та час як апріорні форми чуттєвості. Причому Кант і неокантіанці
стверджують, що згадані форми дають змогу людині лише приблизно
впорядкувати інформацію про Всесвіт. Тобто вже в контексті
кантівської "Критики чистого розуму" божественне світло
інтелекту поступово меркне, оскільки, власне, розсудок і
розум, як вищі етапи пізнання, отримують для подальшої обробки
наочні уявлення про світ речей-у-собі у вигляді їх зовнішньої,
поверхневої узгодженості. Але в контексті цієї статті ми
матимемо на увазі інше значення терміна "епістемологічні
перепони".
Справа в тому, що в попередній філософії
"перепони пізнання" ототожнювалися з помилками пізнання,
які можна виправити за допомогою, наприклад, приладів. Якщо
ж ідеться про "епістемологічні перепони", то маються на
увазі помилки з рекурсією, тобто помилки, що повертаються.
На відміну від звичайних помилок, їх не можна усунути, користуючись
спогляданням. Отже, епістемологічні перепони - це "вічні
помилки" людини на шляху пізнання, що існують одночасно
з нею і спричиняються низкою як суб'єктивних, так і об'єктивних
чинників. Щоб ліквідувати будь-які непорозуміння, пов'язані
з цим терміном, застосуємо його до простору і часу в розглядуваному
далі значенні.
Простір і час у їх класичному розумінні
- первинні інтуїції, тобто квазіочевидності як безпосередні
враження про світ у цілому, що лежать на поверхні явищ.
По-перше, вони передують власному первісному досвіду людини,
хоча й яскраво інтерпретуються нею. Звідси випливає трансцендентальна
природа цих форм та пов'язані з нею труднощі їх розуміння.
Отже, оскільки первісний довід у епістемології заздалегідь
набирає вигляду "нижчої перепони" пізнання (нібито піддає
сумніву вторинний науковий довід, тобто перешкоджає накопиченню
знань), простір і час цілком достеменно можна залічити до
різновиду перепонів.
По-друге, щоб зрозуміти простір і час,
система наук впроваджує примітивні узагальнення, що часто-густо
не узгоджуються з дійсністю і будуються за допомогою первісних
розхожих образів та їх мовних виразів. На наявність зазначених
особливостей у геометрії простору звертав увагу ще М.Лобачевский,
який підкреслив, що "геометрію починають звичайно, додаючи
тілам три протяжності, поверхням дві, лініям одну, в точці
не припускаючи жодної. Називаючи три протяжності: довжина,
широта, висота та розуміючи під цими назвами власне три
координати, поспішають, таким чином, передчасні поняття
передати словами, яким розмовна мова надає вже якогось,
хоча для точної науки непевного значення... [4, 92]. Тому,
простір і час, що будуються за допомогою названих понять,
знову наділені властивостями перепон пізнання.
По-третє, застосування для тлумачення
простору і часу специфічних, хоча і достатньо обґрунтованих
у науковому розумінні філософсько-онтологічних настанов
також може слугувати причиною розгляду цих форм як епістемологічних
бар'єрів пізнання. Наприклад, субстанціалізм філософії Р.Декарта,
Б.Спінози, Г.В. Ляйбниця, а також амальгама субстанціалізму,
перенесеного в телеологічну сферу чуттів, і раціоналізму
у філософії Канта й неокантіанців свого часу спричинили
виникнення класичної парадигми простору і часу, яку абсолютна
більшість дослідників досі вважають ідеальною. Але "на всі
такі предмети (йдеться про "опредмечування" речей за допомогою
просторово-часових характеристик. - В.П.) можна дивитись
ще з іншого боку. Потрібно підкреслити, що темряву в понятті
тут спричиняє відволікання, котре в застосуванні до дійсних
вимірювань постає зайвим, отже, в саму теорію введеним даремно.
Поверхні, лінії, точки, як їх визначає Геометрія, існують
тільки в нашому уявленні, тоді як вимірювання поверхонь
і ліній будуємо, застосовуючи тіла" [4, 93]. Більше того,
"в природі немає ані прямих, ані кривих ліній, немає площин
і кривих поверхонь; у неї знаходимо одні тіла, тому все
інше, що утворено нашим уявленням, існує лише в теорії"
[4, 95-96].
Розглядаючи простір і час в такому контексті,
неважко побачити специфічну полярність, що також перешкоджає
пізнанню, породжуючи реальні труднощі руху думки до об'єктивної
інформації про Всесвіт: ці форми, існуючи апріорі, починають
розгортатись з надмірної безпосередності емпіризму, поступово
занурюючись у жорсткі рамки раціоналізму. Початковий емпіризм
пізнання та його раціональна система тут знов припускають
тлумачення (хоча і опосередковане) у вигляді перепон. Якщо
ж на шляху пізнання об'єктивно створюються простір і час
як епістемологічні перепони, то виникає потреба їх подолання.
Але як це зробити?
Першим із науковців, котрі знайшли відповідь
на порушуване питання, був М.Лобачевський. Нам здається,
що він засвоїв епістемологічні уроки наукового розвитку
епохи, за якої жив. Чітко усвідомлюючи кризу методології
наочності в класичній математиці, астрономії, фізиці і хімії,
відчуваючи "агонію" фігуративної науки, вчений запропонував
парадоксальну, як на перший погляд, ідею: "немає потреби
вимагати, щоб довжина, широта, висота були перпендикулярні
одна одній: достатньо, коли для них взято лінії в різних
напрямках... простір, протяжність, місце, поверхня, лінія,
точка, напрям, кут - слова, якими починають Геометрію, але
з якими ніколи не поєднують чіткого поняття" [4, 93]. З
огляду на викладене він констатує факт початку епохи нової,
якщо завгодно, парадигми простору і часу, що радикально
пориває з повсякденним (і класичним) пізнанням і розглядає
ці форми як епістемологічні перепони. Їх подолання відбувається
на засадах математичного конструювання, що базується не
на загальному (як у класичній математиці), а на необхідному.
Звідси простір і час, з одного боку, можна тлумачити як
передумову емпіричного аналізу, взятого разом з різноманітними
генералізаціями субстанціалістських теорій (в цьому напрямі
відбувалася еволюція поглядів на простір і час з античної
доби до філософувань Декарта, Спінози і Канта), а з іншого
- розглядатись як ефективний, математично обґрунтований
раціональний синтез знання про світ. Між першим і другим
варіантами тлумачень якраз і існує епістемологічний розрив,
який геніально передбачили (але не обґрунтували) спочатку
Р.Декарт, а дещо пізніше - І.Кант.
Але там, де знанню загрожує розрив, виникають
перепони, які треба розглядати як саморозвиток знання. Подолати
їх можна тільки за допомогою виправлення, тобто "очищення"
узагальнень завдяки введенню чітко визначених абстракцій.
Саме цього шляху обґрунтування простору дотримувався Лобачевський,
вважаючи визнаний постулат паралельних прямих Евкліда (в
ньому йдеться про неможливість проведення на площині через
точку поза даною прямою декількох прямих, одночасно паралельних
їй) першою спробою узагальнення просторових характеристик.
На його думку, Евклід за допомогою цього постулату підсвідомо
подолав перепони пізнання, пов'язані з простором і часом.
До них тут треба віднести складність і плинність розуміння
цих форм, в тому числі пов'язаного з природною недосконалістю
органів чуттів людини. Згодом Декарт, Спіноза і Кант лише
піддали філософському тлумаченню Евклідову геометрію за
допомогою власних концепцій простору і часу. Разом з тим,
як зауважує Лобачевський, "Евклідові начала, незважаючи
на глибоку стародавність їх, незважаючи на всі блискучі
успіхи наші в математиці, зберегли дотепер свої первісні
недоліки. Справді, хто не погодиться, що жодна математична
наука не має починатись з таких темних понять, з яких, повторюючи
Евкліда, починаємо ми геометрію (під "темними" поняттями
тут треба розуміти точку, лінію тощо. - В.П.)... Перші поняття
... повинні бути ясними й зведені до найменшого числа. Тільки
тоді вони можуть слугувати міцною і достатньою підвалиною
вчення. Такі поняття здобуваються чуттями; вродженим - не
можна вірити" [3, 185-186]. Тобто абстракції, введені постулативно
Евклідом і підтримані Декартом, на сучасному етапі пізнання
втратили свою початкову значущість.
Відтак, з метою отримання новітніх знань
про Всесвіт, ми повинні подолати, здавалося б, непорушні
абстракції, які пов'язані з простором і часом, за допомогою
особливих універсальних абстракцій. Лишається з'ясувати
головне, а саме: що саме треба вважати особливим узагальненням?
М.Лобачевський міркує в напрямі, що не
заперечує Евклідову геометрію (а отже, кантівське тлумачення
простору і часу), але замість класичного узагальнення -
постулату паралельних - вводить інше припущення, згідно
з яким на площині через точку зовні щодо прямої можна провести
кілька прямих, які її не зустрічають. На прикладах дослідних
вимірювань відстаней між тілами він доводить неодмінність
існування певної лінійної величини - своєрідної метрики
простору, яку можна вважати універсальною мірою довжини.
Але об'єктивна мінливість цієї одиниці виміру відносно різноманітних
відстаней призвела вченого до висновку про неможливість
її розгляду як апріорно заданої величини. Лише коли йдеться
про вимірювання невеличких відстаней, можна вважати цю метрику
постійною і апріорно заданою (тобто пов'язаною з чуттями
людини). Як тільки відстані між тілами збільшуються, спрацьовує
так званий ефект перспективи, котрий "викликає" дію уяви
людини. Власне уява й перетворює прямі лінії у криві. Тобто
кантівська концепція простору і часу, яку вважали безперечною,
у контексті уявної неевклідової геометрії Лобачевского (яка,
нагадаємо, не суперечить дійсності) втрачає своє загальнофілософське
значення і засвідчує вкотре недосконалість органів чуттів.
Ось як характеризує ситуацію, що склалася
навколо об'єктивної просторової метрики, інший визнаний
математик - Г.Гаусс: "я маю можливість вирішити в цій геометрії
(мається на увазі неевклідова геометрія Лобачевского. -
В.П.) будь-яку задачу, за винятком визначення деякої постійної,
значення якої a priori встановити не можна. Чим більший
розмір ми надаємо цій постійній, тим ближче ми підійдемо
до Евклідової геометрії, а нескінченно велике її значення
приводить обидві системи до збігу. Висновки цієї геометрії
частково здаються парадоксальними, а звичайній людині навіть
безглуздими; але в ході суворого і спокійного міркування
з'ясовується, що вони не містять нічого неможливого... єдине,
що в цій системі противиться нашому розуму, це те, що в
просторі (точніше, в його класичному розумінні. - В.П.),
якщо б ця система була справедливою, мала б існувати певна,
сама по собі визначена (хоча нам і невідома) лінійна величина...
Але ми не в змозі змішувати те, що нам уявляється неприродним,
з абсолютно неможливим" (цитується за [3, 154-155]).
Таким чином, М.Лобачевський не тільки
вперше в історії науки розпочав тлумачити простір і час
як епістемологічні перепони пізнання, але й запропонував
можливий шлях подолання цих перепонів. І хоча простір та
час лишалися в його концепції кантівськими апріорними чуттєвими
формами, вже можна було здогадуватися про існування конкретного
зв'язку між ними і субстанцією, що рухається. Але кінцеві
висновки щодо проблеми дослідження названого зв'язку будуть
сформульовані лише після побудови А.Ейнштейном спеціальної
теорії відносності, що розглядає тяжіння як вплив геометричних
властивостей простору-часу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Павлов В.І. Простір і час як суб'єктивні форми чуттєвості
// Матеріали міжнародної наукової конференції "Міфологічний
простір і час у сучасній культурі". - 1.- К., 2003.
2. Попов С.Н. Кант и кантианство. - М., 1961.
3. Каган В.Ф. Лобачевский и его геометрия. - М., 1995.
4. Лобачевский Н.И. Избранные труды по геометрии. - М.,
1956.
<<< Повернутись на попередню
сторінку
