Публікації Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 41.
- 14 др. арк.
__________________________________________________________________________
Мартинов Р.С., аспірант СДПУ
ТЕХНОКРАТИЧНА СВІДОМІСТЬ: ДО З’ЯСУВАННЯ ПРОБЛЕМИ ВИТОКІВ
І УМОВ ІСНУВАННЯ
Проблема
технократичної свідомості набула останнього часу особливої
актуальності. Уявлення про технократичну свідомість поширюються
в різних галузях знань - як теоретичних, так і емпіричних
. Але наявний прошарок знань засвідчує, що всі ці уявлення
не виходять за свої межі, лишаючись наївними рефлексіями
щодо означеного феномена. Емпіричні спостереження потребують
свого концептуально-теоретичного та методологічного обґрунтування,
головною метою якого було б з'ясування суті технократичної
свідомості.
Досі її досліджували, насамперед, в межах традиційного метафізичного
дискурсу, в якому сутнісні категорії мають статус стрижневих,
тоді як інші визначаються за їх відношенням до базових,
набуваючи через них смислової наповненості. Вважається,
що в наявному бутті, існуванні як такому, відбувається актуалізація
певної суті, яка уможливлює закінченість будь-яких подій
та явищ. Проте прояснення технократичної свідомості потребує
виходу за межі есенціального дискурсу та знаходження такого
типу філософії, в якій буде уникнуто тотальне панство телеологізму
та детермінізму, котрі спираються на усталену мережу класичних
категорій.
З'ясування феномена технократичної свідомості передбачає
не тільки виявлення його природи, визначення його сутності,
а й виявлення умов його можливості. Е.Гарем зауважує, що
для того, щоб натиснути на кнопку, потрібний значний зсув
у свідомості та культурі, докорінна зміна розуміння людини
і, відповідно, її відношення до буття. "Ця зміна призводить
до того, що багатоманітна гама мотивів, яких було вигнано,
засуджено, приховано як нечестивих та диявольських, виходить
на перший план, розкриває свою плідність та очищується,
не втрачаючи при цьому свого первісного значення" [3, 25].
Проте досі не було здійснено комплексного аналізу технократичної
свідомості.
Спробуємо виявити такі інтерпретації феномена технократичної
свідомості, які б дали змогу дослідити та описати реальність,
що є умовою появи та існування технократичної свідомості,
розкрити її онтологічний характер. Означене потребує, зокрема,
здійснити аналіз дослідження феномена технократичної свідомості
в класичному дискурсі та дослідити основні напрямки його
подолання в сучасній філософії, довести можливість реінтерпретації
головних здобутків критики класичного розуміння технократичної
свідомості на основі аналізу специфіки людського буття в
контексті смислового горизонту культури.
У традиційному дискурсі технократичну свідомість розуміли
як певну світоорієнтацію, яка базується на науково-технічному
факторі й абсолютизує роль науково-технічних фахівців у
керуванні суспільством. На теоретичному рівні технократична
концепція поставала як логічно найбільш завершений варіант
технологічного детермінізму - методологічної настанови,
яка приписує вирішальне значення в розвитку суспільно-економічних
структур змінам технічного і технологічного боку виробництва.
У найбільш радикальному варіанті така настанова являє технічну
цивілізацію як таку, що існує незалежно від людини і суспільства
і має свою логіку розвитку, прогресивного вдосконалення.
Людина лише матеріалізує технічний розум, який визначає
соціальний розвиток, виходячи із принципів оптимальності,
системності, ефективності тощо. Звідси - і власне класична
ідея технократії - про можливість і необхідність влади,
яка базується на знанні, компетенції.
Такі технократичні уявлення мають новоєвропейське походження.
Проте багато вітчизняних і західних дослідників пов'язують
розглядуваний феномен з античністю, якій притаманні високий
статус раціонального знання, досконала розробка методів
пізнання в діалектиці понять та логіці умовиводів, відрефлектована
опозиція бінарних структур тощо. Отже, за античності виникає
гносеологічна матриця технократичної свідомості у вигляді
архетипу інструментального підходу. Водночас саме в цей
період починають розробляти утопії соціальної перебудови
суспільства, за якими політична влада має належати фахівцям-інтелектуалам,
відпрацьовуються рекомендації політичного мистецтва; влада
набирає соціально-політичного відтінку, реалізуючись згодом
у раціональній бюрократизації.
Отже, умовно можна назвати і Платона, і перших юристів першими
технократами. Ілюзії актуалізуються тим, що саме античне
"техне" є базовою основою поняття. Але, за бажанням, можна
знайти й релігійно-міфологічну передісторію технократизму.
Проте раціональна реконструкція має запобігати регресії
в "погану нескінченність", а виходити з тих ґрунтовних,
фундаментальних метаморфоз в історичному та логічному прошарках,
які викликають нове світорозуміння. Означені висновки базуються
на штучному вирізненні та гіпертрофованій інтерпретації
у світлі сучасних ментальних настанов елементів античної
думки. Світогляд стародавніх греків був достатньо гармонійним,
розмірним і в гносеологічному, і в соціологічному плані.
Поняття "калакагатос" охоплювало в неподільному вигляді
істину, добро й красу, а словом "техне" позначалась ціла
сукупність явищ і речей - від практичних знань і ремісничої
майстерності до високого мистецтва, наближаючись, за висловом
М.Гайдеггера, як до "розкриття потаємного", до "фюзису"
(природи). Однак "техне" підвладне "епістемі" (теоретичному
знанню) і навіть протистоїть йому. Висока класика античності
проголошує пріоритет інтелектуального споглядання ідей або
форм як найвищої доброчесності. Греки розуміли багатоаспектну
амбівалентність технічних витоків духу. Платон розміщує
розсудок \ логіко-дедуктивний компонент свідомості між гадкою
і розумом. У своїй утопії він достатньо скептично ставиться
до мистецтва, вважаючи його некоректною підробкою буття.
Аристотель порівнює ремісників з "неодухотвореними речами".
Душі ремісників, на думку греків, зламані жорсткою працею.
К.Поппер зауважує, що Платон використовує термін "механічний",
щоб позначити плебейський, жебрацький стан думки. Аристотель
поширює застосування цього терміна й підводить під нього
всі види діяльності, які не є чистим хобі.
Таким чином, унікальне, таке, що прагне у спогляданні ухопити
істини дивовижного світу, мислення стародавніх греків навряд
чи можна ототожнювати з мисленням, яке анатомує, опредметнює,
планує й калькулює, сучасників. Якщо за часів античності
і виявився формальний, редукований архетип, то явно не в
плані "кратос"" - його домінування, і не в сучасному, глибоко
змістовному, цілеспрямованому сенсі. Античні попередники
сучасних науковців були далекими від думки, що знання може
стати запорукою і умовою технічного успіху. Тоді вся раціональна
рефлексія була органічною щодо загального світосприйняття,
а формально-логічні і політичні конструкції пояснювалися
найвищою необхідністю й іманентною цілеспрямованістю. Аристотель
є найбільш типовим у цьому контексті, оскільки виявляє телеологічну
єдність світу. Таку настанову античної свідомості слід вважати
телеократичною. Ще М.Бердяєв звертав увагу на існування
в культурі двох елементів: технічного і природно-органічного.
Тривалий час у традиційному суспільстві домінував перший,
оскільки дух був занурений в природу, а якщо й вирізнявся,
то мислив себе органічно пов'язаним із нею. Культуру, державу,
побут часто розуміли як органічне. Містика, споглядальність,
символізм сповнювали людську свідомість. В органіці існує
іманентна доцільність, згідно з об'єктивним телеологічним
принципом. Традиційна натурфілософія мала анімістичний відтінок,
на відміну від нової механістичної фізики: мета визначала
внутрішній аспект наукових концепцій. Техніцизм як методологічна
настанова заміщує організм, підпорядковуючись лише зовнішній
доцільності. Як вважає П.П. Гайденко, елімінація принципу
доцільності з природознавства Нового часу перетворила природу
в позбавлену смислових вимірів ланку. Проекція цього механістичного
світогляду на людську життєдіяльність зумовила не лише екологічну,
але й моральну катастрофу сучасності. Почав панувати розсудок
як деструктивний тип мислення.
Проте, як зауважує М.Мамардашвілі, в античних мислителів
є певний засіб побудови теорії, пов'язаний з усвідомленням
того, що теоретичне осмислення світу потребує здатності
людини рефлекторно ухопити цей світ, який її трансцендує,
через форму свідомості та з розуміння того, що подвоєння
людиною власного відношення до світу відбувається в предметі
\ існуванні і в ідеї \ сутності. Проте ні у Платона, ні
в інших античних мислителів цей хід не доповнюється іншим
істотним методологічним кроком, який іде вже не від метафізики,
а від певної онтології та епістемології. Відсутність його
вплинула на долю платонівської абстракції, сутності, яка
фактично відразу піддалася процесу міфологізації. І продуктом
її стало уявлення про надчуттєву реальність, яка стоїть
понад емпіричною, поцейбічною реальністю [4, 98]. Тобто
саме в античній філософії в емпліцитному вигляді містилася
можливість основних філософських уявлень Нового часу. Хрестоматійним
є положення М.Гайдеггера про те, що саме Новий час був часом
певної картини світу й, відповідно, часом панування метафізики.
Він упереджений в платонівському вченні про істину, котре
непрямо підготувало можливість Нового часу. Платонівська
думка про ідею є передумовою появи картини світу. Вся метафізика,
починаючи з Нового часу і закінчуючи деякими мислителями
сьогодення, дотримується тлумачення про суть та істину,
наміченого Декартом. Саме з Нового часу і починається раціоналізація,
яка визначила долю західної цивілізації, і становлення технократичної
свідомості як домінуючої.
Щоб зрозуміти феномен технократичної свідомості, треба,
на наш погляд, позбавитися прагнення до абстрагування, яке
лишилося істотним у межах класичного розуміння свідомості
взагалі і технократичної свідомості зокрема (на це звернемо
увагу далі), і ввести до теорії свідомості опосередковуючі
ланки. Ними є смисловий горизонт культури та категорія практики,
які в онтологічному плані немовби вказують на те, що відбувається
з буттям технократичної свідомості. Смисловий горизонт свідомості
опиняється в структурі події-буття, відокремленим від основної
сутності, додатковим і вільним привнесенням. Він нібито
відсторонений від події, але робить її можливою взагалі.
Смисловий горизонт зберігає свою присутність як апофатичне
першоджерело, віддаляючись у нескінченність. Оскільки імпульсом
є виступ з можливості у дійсність, то технократична свідомість,
як і картина реальності взагалі, сприймає основні характеристики,
які випливають із горизонту. Вони втрачають замкненість
і закінченість. Так, саме певний смисловий горизонт Нового
часу уможливив злуку багатьох феноменів, котрі зустрілися
певного часу в певному місці, як-то: антична наука, яка
була збагачена в епоху Відродження експериментом і набрала
характеру нової, глибоко пов'язаної в самій методологічній
основі із технікою, раціональне римське право, невідоме
попереднім суспільствам, раціональний спосіб ведення господарства
тощо.
За твердженням сучасного дослідника феномена технократичної
свідомості Х.Блюменберга, саме феноменологія розкрила сутність
технізації, не обмежившись аналізом світу машин, створених
людиною, а звернувши увагу на те, що технічний елемент вже
утримується в природничонауковій постановці питань, притаманних
науці Нового часу, особливо Галілею. Тому технізація життєвого
світу була зрозумілою і як форма вияву наук,і як форма забування
буття, як спосіб приховування "життєвого світу", його оречевленість".
У технізації людина обмежує себе можливостями розсудку та
відмовляється від посягань на розум [1, 82].
Отже, Новому часу притаманний збіг двох процесів: перетворення
світу в картину і людини в суб'єкта. В уявленні суб'єкт
ставить перед собою світ і перетворює його таким чином у
предмет, який можна освоювати. У суб'єкта виникає бажання
"мати світ в кишені". Згодом у роботі "Істина і метод" Г.Гадамер
звертається до цього аспекту в зв'язку з критикою суб'єктивізму
і формуванням нового гуманізму [2, 209]. Якщо світ є картиною,
то суб'єкт дистанціюється від нього та свавільно розтрощує
й перетворює його, оскільки світ не виходить за межі об'єктивації
і рефлексивного контролю.
Процес становлення людини як самостійного суб'єкта уможливлює
перенесення топосу трансцендентного суб'єкта в топос себе
самого як самостійного суб'єкта, що забезпечує дистанціювання
людини й світу. Звідси - можливість появи цілої сукупності
колективних суб'єктів з їхніми специфічними інтересами і
виникнення відповідних їм численних картин світу й типів
свідомості, які розраховані на колективні дії і реалізацію
певним чином прописаних раціональних проектів. Кожний із
масових світоглядних проектів претендує на істинність і
адекватність власних зображень. Тим більше це притаманно
технократичній свідомості. Будь-який суспільний організм
потребує механізму, в якому він бачить самого себе. Таким
екраном, на який проектуються різноманітні колективні уявлення,
міфи, ідеали, є колективне уявлюване (рос. - "воображаемое").
Участь у процесах колективного уявлення, породження ілюзій,
ідеалів, міфів тощо або інтеріоризація його продуктів стає
надійним механізмом соціалізації та інтеграції членів соціуму.
Крім того, мрії, проекти, утопії, які існують у соціальному
уявленні, є певними соціальними бажаннями, ілюзорність і
розміри яких залежать від ступеня культурного та економічного
розвитку. Така сфера нераціональна та малорефлексивна -
це, скоріше, колективне марення про краще майбутнє.
У наш час, коли ще більш очевидною стала нерозумність соціального
буття, було знайдено прошарки в людській діяльності і свідомості,
які не цілком піддаються раціоналізації. Філософське дослідження
свідомості в ХХ ст., подолання інстанції "чистої свідомості",
відхід від розуміння свідомості як прозорої для самої себе
субстанції передбачає врахування наявності в свідомості
певних нерефлексованих, перетворених форм. Так, М.Мамардашвілі
визнає наявність у свідомості невиявлених структур, сенсів,
які організують реальність немовби з майбутнього - "техносів",
які, незважаючи на те, що самі є соціально утвореними, утворюють
матриці свідомості і схеми діяльності [4, 73].
Отже, попри орієнтацію технократичної свідомості на певний
ідеал раціональності, тобто на максимальну відповідність
мети і умов людської діяльності,вона функціонує не завжди
раціонально і значною мірою піддається впливу позараціональних
складників свідомості, схильна до виявлення елементів ілюзійності,
образності, мовної метафоричності тощо. Своєю чергою, незважаючи
на науковість і раціоналізм, технократична свідомість легко
сприймає міфологічні форми, аж до відверто містичних. У
найбільш радикальному варіанті це породжує сакралізовану
технічну реальність. Відтак виокремлюються різні форми технократичної
свідомості, пов'язані з рівнями виявлення в ньому технократичного
фетишизму: утопічна, міфологічна і прагматична. Утопічна
форма - це теоретичний рівень, втілений у специфічних концепціях
на основі технологічного детермінізму, власне технократичних
(в сенсі технократії Веблена), менеджерські, постіндустріалістські
та інформаційні. Ця свідомість відображує систематизований
ідеалізований образ технократичного соціуму, в якому більшість
проблем можна вирішувати технологічно.
Однак слід відзначити реалістичність багатьох футурологічних
проектів, побудованих на об'єктивних тенденціях розвитку
дійсності. Міфологічна форма є ілюзійною технократичною
свідомістю, яка містить у собі найбільш ірраціональні, радикальні
і метафоричні уявлення ("мегамашина","технологічний імператив"),
але саме через це вони найбільш легко занурюються в масову
повсякденну свідомість. І, нарешті, прагматична форма -
діловий, повсякденний рівень свідомості. Вона значною мірою
зумовлена технолізованим буттям і необхідністю ефективної
діяльності. В ідеологічному горизонті свідомість майже цілком
атрофується як здатність наводити дистанцію щодо себе самої,
до світу, влади; вона лишається свідомістю лише в плані
спільного володіння істиною. Саме через це, на наш погляд,
слід посилити роль філософії у розробленні відповідних засобів
для деконструювання, або ж хоча б зменшення ідеологічної
експансії у технократичну свідомість. Метод філософської
рефлексії здатний з'ясувати підвалини і вичленити механізми
функціонування ідеології, уособлюваної технократичною свідомістю,
оскільки саме ідеологія найбільше апелює (а частіше - стимулює
їх) до раціональності, науковості і об'єктивності.
У своєму новочасному та новітньому розвитку технократична
свідомість цілої низки істотних трансформацій, розгляд яких
дасть змогу визначити горизонти і схеми функціонування цього
феномена на сучасному етапі.
Апологетична і критична соціально-філософські традиції розуміння
технократичної свідомості стимулюють стійкі духовні орієнтації
у сучасній суспільній свідомості, що зумовлено суперечливим
розвитком соціальної дійсності. Синтетична парадигма суспільного
розвитку лишається регулятивним ідеалом, але сам процес
напруженого діалектичного пошуку вже стимулює плідну взаємодію
різних концепцій у справі вирішення нагальних проблем людства.
Разом із тим все більше науковців поступово починають розуміти
онтологічність технократичної свідомості, її історичність,
універсальність і амбівалентність в умовах техногенного
розвитку. З'ясовується філософський, евристичний зміст самого
поняття, його структурова і видова багатоплановість.
Протягом тривалого часу в класичному дискурсі пропонували,
скоріше, метафоричний образ, а не визначення технократичної
свідомості, аксіологічно забарвлений залежно від позиції
самого автора. Прибічники технократичної ідеї трактують
її як домінанту свідомості науково-технічної еліти, обґрунтовуючи
законне право останньої на владу в техногенному соціумі,
противники виявляють цю міфологему, але лишаються в межах
технологічного детермінізму, який абсолютизує технологічний
бік соціального процесу в свідомості певних соціальних прошарків.
У цьому вбачаються гносеологізм і соціологізм у підходах.
У класичних уявленнях технократична свідомість редукувалася
до теоретико-ідеологічного виразу (в соціокультурному аспекті),
або до логіки розсудкового мислення (в гносео-психологічному
аспекті). У гносеологічному плані технократична свідомість
виступає як відображення техногенного буття, логіка якого
відповідає логіці функціонування технічних об'єктів. У соціологічному
плані розкривається творча роль цієї свідомості, яку розглядають
у зв'язку із соціальними умовами, що його визначають, і
в зв'язку з діяльністю, яку вона визначає. Перший аспект
допомагає розкрити переважно рух від дійсності до свідомості,
походження технократичних ідей та методів; у технічнократичній
свідомості вирізняються, насамперед, утворення, пов'язані
з особливостями відображення (форми сприйняття, формально-логічні
норми, процедури тощо). Другий - перехід від свідомості
до дійсності, реалізація ідей і способів функціонування.
У ньому звертається увага на соціокультурні аспекти функціонування
технократичної свідомості.
У західному екзистенціалізмі проблему технократичної свідомості
глибше розробив М.Гайдеггер. Для нього техніка - не просто
нейтральний засіб людської активності, а й об'єктивний ступінь
людського розвитку, його доля. Вона є способом буття, її
логіка проникає в свідомість доби, універсальною цінністю,
оскільки її статус дорівнює статусу істини. Сенс техніки
позатехнічний, через неї людина розмовляє з буттям, реалізує
височинь духу. Вона виходить із трансцендентальної онтологічної
настанови, яка потребує людину для своєї реалізації [5,
126].
Свідомість сучасної людини часто обмежується обчислювальним
мисленням, яке задане конкретними координатами: бути доцільним,
прагматичним, калькулюючим. Це не мислення, яке осмислює,
воно не здатне помислити про сенс, який панує в усьому,
що є. Подолання проблем духовного виробництва можливе лише
на шляхах позатехнічного переживання й осмислення першоджерел.
Ми вільні в знаходженні істини, і технократична доля не
стане фатумом, якщо через філософські питання, мистецтво,
сумнів зможемо сприяти такій зміні технократичної свідомості,
через яку втілення технократичних примар стане неможливим.
ЛІТЕРАТУРА
1. Блюменберг Х. Жизненный мир и технизация
с точки зрения феноменологии // Вопросы философии. - 1993.
- № 10.
2. Гадамер Г. Истина и метод. - М., 1988.
3. Гарем Е. Магия и астрология в культуре Возрождения //
Герметизм, магия, натурфилософия в европейской культуре
XIII-XIX вв. - М., 1999.
4. Мамардашвили М.К. Введение в философию // Философские
чтения. - СПб., 2002.
5. Мамардашвили М.К. Классический и неклассический идеал
рациональности. - Тбилиси, 1984.
6. Хайдеггер М. Работы и размышления разных лет. - М., 1993.
<<< Повернутись на попередню
сторінку
