Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 41. - 14 др. арк.

__________________________________________________________________________

Кутняк І.М., старший викладач ДДПУ ім. І.Я. Франка

НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ У КОНТЕКСТІ АНТРОПОЛОГІЧНО-ЕКЗИСТЕНЦІЙНОГО ВИМІРУ

   Поняття "національна свідомість" - одне з найбільш дискусійних у сучасному вітчизняному філософському дискурсі; це засвідчує його постійну актуальність. З'ясування природи та властивостей "національної свідомості" дає змогу розрізняти не тільки філософські напрями й школи, але й соціально-політичні орієнтації. Від наслідку аналізу цієї проблеми залежить розуміння і розв'язання багатьох питань як у гносеологічному, так і в культурно-цивілізаційному аспектах, вкрай потрібних для українського соціуму. Особливо, коли йдеться про "національну свідомість", яка невід'ємна від категорій "нація", "національна ідея", "національна свобода", "національна незалежність" тощо.
    На проблему "національної свідомості" звертають увагу багато дослідників, як вітчизняних (О.Бочковський, О.Кульчицький, М.Грушевський, Р.Шпорлюк, М.Попович, А.Бичко, В.Горський, Ф.Канак, В.Лісовий та інші), так і зарубіжних (П.Альтер, Е.Сміт, Е.Гелнер, Г.Септон-Вотсон, В.Коннор, Б.Андерсон та ін.). Враховуючи їх вагомий внесок у розвиток досліджуваної проблеми в багатьох аспектах, зосередимося на проблемі антропологічного виміру національної свідомості в контекстах сучасних філософських дискурсів.
    Безперечно, національна свідомість - складний соціально-культурний, духовний феномен, в якому синтезуються поняття граничних підвалин (народження, життя, смерть і безсмертя), пов'язані в єдину світоглядну формулу "ствердження життя" у всіх його вимірах; світоглядні коди, тобто перетворені в системах культури соціалізовані базисні життєві функції підтримування життя; рівні світовідношення - предметно-практичний, духовно-практичний та теоретичний; усвідомлення культурного поступу як структуризації та інституалізації суспільства внаслідок соціального розвитку базових життєвих функцій людини; соціально-культурний і духовний досвід. Усе це становить особливий "об'єктивний шар реальності в суспільній свідомості, який, щоправда, має смислове значення лише для членів нації як певної соціально-культурної спільноти" [10, 8-9]. Національна свідомість "пронизує" всі сфери життєдіяльності суспільства, є визначенням його буття в системі всіх відносин. Вона виводить людину із гносеологічних заблуджень, визначає загальні принципи розуміння соціально-економічних, культурно-політичних утворень як похідних від їх генерального джерела - нації як основи самовизначення людини в суспільстві. Це - одна із найголовніших проблем людини, суб'єкта свідомої діяльності.
    В свою чергу, свідомо діючий суб'єкт вибудовує умови для буття "Я" таким чином, щоб можливість його існування стала ймовірною. Уявлення про буття, в якому немає місця для існування мого "Я", тотожне втраті сенсу життя взагалі. Ця максима пронизує активну життєдіяльність усіх суб'єктів свідомого існування. На нашу думку, це існування може мати сенс у контексті значення смислового образу людськості. Мається на увазі, що в добу глобальних проблем, загальних тенденцій глобалізації, зумовлену необхідністю інтенсивних інтеграційних процесів, дослідники дедалі частіше доходять розуміння збереження і примноження здатності різних народів засвідчити свою національну ідентичність та культурну самобутність. Розгортання всесвітньої історії аж ніяк не означає стирання національних особливостей, нав'язування культурних стандартів усім етносам і націям, що означало б зникнення розмаїття світу. Культури не лише єдині у своїй відкритій форумності, а й різноликі за своєю самобутньою виразністю.
    Увесь досвід культури в класичному її розумінні - це досвід переваги людини над собою, який вміщує в собі інтенцію нескінченної історії, бо необмеженому розвитку світу мусить відповідати можливість універсального розвитку людини. "У культурі людина отримує здатність перевершити будь-яке наявне буття і, отже, стверджує себе як своєрідне "надбуття" - трансцендентну реальність універсального сущого, втілення свободи" [8, 104]. Іншими словами, для самої себе людина первинно не має свого буття як людського, а повинна тільки досягати цієї властивості своїми зусиллями, тобто виконати справу "знаходження себе", що відповідає наданню власному буттю форм, адекватних людській сутності. Утвердити себе людина не може інакше, як усвідомлено "привносячи себе у світ". Це зусилля людини до самої себе, до знаходження людської сутності є універсальним визначенням духовності взагалі, одне з чільних місць в якій посідає проблема національно-свідомої самоідентифікації. З огляду на це ми вважаємо, що найбільш продуктивно розкрити сутність життєвого світу особистості можна через її конкретизацію в національних вимірах. Адже "екзистенційно-антропологічна думка як світоглядно-антропологічна виходить на проблему особистісних, етнічних і національних процесів людського буття у їх світоглядних вимірах і стає мета-антропологією - плюралістичною антропологією, що є відкритою для бачення різноманітних особистісно-антропологічних та етно-антропологічних світів" [11, 95].
    Вирішення даної проблеми потребує розгляду низки конструктивних ідей. О.Кульчицький, досліджуючи сутність людської свідомості взагалі і природи свідомості української людини зокрема, висунув оригінальну концепцію "українського персоналізму". Ця концепція виступає не замкнутим "хутірським" ученням, а розгортається в тісному зв'язку зі світовою філософською думкою і, що важливо, споріднена з фундаментальною онтологією М.Гайдеггера. Наслідком її є, зокрема, ідея про те, що розуміння основ буття і свідомості людиною можливе лише через аналіз свого буття як екзистенції. Важливо й те, що онтологія доповнюється аксіологією, і вони виступають в своїй глибинній спорідненості. Ці характеристики найбільшою мірою відповідають сутності національної свідомості.
    Зазначимо, що прагнення поєднати філософсько-антропологічну думку з філософією екзистенціалізму в процесі дослідження сутності національної свідомості характерне і для сучасної вітчизняної світоглядно-антропологічної школи. Один із її фундаторів, В.Г. Табачковський, аналізуючи тенденцію, репрезентовану Е.Гуссерлем, Ж. П. Сартром, Е.Муньє, Ш.Лякруа та іншими вченими, зазначає, що світова філософія рухається від зосередженості на переважно пізнавальному освоєнні світу людиною до з'ясування особливостей не менш важливої сфери - переживання, усвідомлення та розуміння світу передусім у його значущості для людської особистості [11, 93-94]. Цей методологічний підхід став основою досліджень у виявленні екзистенційних вимірів людського буття через розгляд національної свідомості та її теоретичних трансформацій у культурі.
    На нашу думку, у вирішенні проблеми національної свідомості як основи буття "української людини" найбільш плідним буде філософсько-антропологічний підхід. У своєму всеосяжному вигляді він передбачає врахування як "універсальних екзистенційно-буттєвих характеристик людини як такої, так і різноманітності психофізіологічних властивостей антропологічних самостей людей, бодай і належних до одного соціуму" [5, 52]. Тому шляхи й способи людського життєбуття не можуть бути уніфіковані; кожна людина є автономною істотою, здатною до вибору, відповідальності, комунікації, пізнання світу і зміни власного існування. Опорою при цьому може бути усвідомлення фундаментальних феноменів: Вітчизна, ідея свободи, рідний дім, батьки, традиції, віра, надія, любов. "Людина здатна до захисту своєї екзистенції і до її збагачення за допомогою як опредмечених епіфеноменів самої себе - науки, релігії, мистецтва, філософії, - так і в безпосередньому життєвому процесі, шляхом порозуміння і любові" [5, 52]. Найбільш повної реалізації людина досягає в національному життєвому процесі, у вирішенні спільних смислобуттєвих проблем з тими, хто найбільш зацікавлений у здійсненні загальної ідеї і причетний до неї. Очевидно, реальність буття людини має своєю межею можливість і дійсність буття іншої людини. "Причетний діалог" (М.Бахтін) і "любляча боротьба" (К.Ясперс) стають визначальними чинниками соціально-антропологічної парадигми розвитку. Відповідно і філософський роздум має охопити людину в її комунікації з іншими людьми, з її практикою організації в тотальні й динамічні групи, з уключеністю у соціальні структури і в автономії - не лише духовній, а й цілісно життєвій. Адже людина може знайти безпосередню опору тільки в певному типі людської спільноти, найстійкішою з яких є нація.
    Отже, коли йдеться про національно-культурне буття, про його традиції і норми культурного розвитку, то правомірною є постановка питання національної свідомості. Е.Сміт зауважує: "Допоки потреб політично-державно-соціально-культурної солідарності не задовольнятимуть інші види людської ідентифікації, нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні або пригноблені, - причому кожна нація плекає власну самобутню історію, свою золоту добу і священні краєвиди, - і в наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності" [13, 183]. Національна свідомість невід'ємна від нації, носія своїх визначень і духовних спрямувань. Іншими словами, щоб стати нацією, етнос повинен набути культурного досвіду, пройти "апробацію свідомістю", тобто через такі зміни, які змінюють його структуру і ментальність. В історичному процесі всі нації "всотують" багато інших генетичних елементів та нескінченний потік впливів з інших культур і суспільств.
    Цікавою в даному плані є позиція О.Бочковського, який виокремлює духовний фактор в становленні нації, котра постає із взаємин між талановитими народами та їх велетами. Геній без народу не витворить жодної культури, але й народ без велетнів, тобто духовних геніїв, не є нацією. Хоча ця теоретична позиція "звужує природу націогенезу, нехтуючи, скажімо, значенням матеріального (бо це відноситься до оточення в народотворчих процесах), проте в ній слушно підкреслюється і підноситься роль духовного і індивідуального чинника, як свого роду активних атомів, навколо яких швидше і виразніше відбувається кристалізація модерних націй, що врешті-решт (якщо вони ще не є ними) дедалі більше ставатимуть духовними спільнотами" [1, 91]. Саме цей момент дає змогу дійти висновку про визначальну роль свідомості в формуванні нації як спільноти, адже вона не може бути ототожнена з жодним іншим колективним феноменом. Тому можна погодитись з точкою зору К.Симонс-Симонолевича, яка багато в чому відповідає позиції О.Бочковського: "Модерна нація може бути визначена як… спільнота, відзначена чіткою історично закоріненою свідомістю національної ідентичності, яка має або прагне мати власне політичне самоврядування" [9, 544].
    Такий підхід допомагає окреслити низку моментів у розумінні "свідомості національної ідентичності", яка взаємопов'язана, насамперед, зі смислом духовно-культурного самовизначення людини, суб'єкта націогенезу. Зазначимо, що передумовою осягнення будь-якого явища культури (що, безперечно, стосується національної свідомості як світу, який ми переживаємо в соціальних і духовних аспектах), сукупності її категоріальних смислів, є розуміння цих смислів як результатів пізнання і форм знання. Розкриття їх означає прагнення побачити істину з точки зору того, як і наскільки втілено в ній цінності, як і наскільки в реальному "тілі" культури та її феноменів здійснено, матеріалізовано їх ідеально-ціннісний, духовний зміст, як і наскільки досягнуто в них цю мету. Бо культура є не що інше, як реалізація ідеально-ціннісних цілей, як "переселення" цінностей зі світу належного у світ сущий, не що інше, як здійснення ідеалу. Пізнання в ракурсі ініціації розуміння двоспрямоване: воно звернене водночас і до предметності "макрокосму", і до соціокультурних смислів "мікрокосму", заданих розкриттям і практичною об'єктивацією внутрішніх цільових проектів розвитку суб'єкта. У першому зверненні воно реалізується актами причинного пояснення і опису світу, у другому - вимагає доповнення пізнавальних структур процесом освоєння "осмисленої матерії" національної свідомості, відповідно, герменевтичної інтенції на розуміння.
    Згідно з цим, духовне розуміння є залученням суб'єкта до досліджуваного світу. Спочатку в цьому процесі, а в подальшому і за його межами, "поширюється" нове людство (духовна спільність, об'єднана знанням свого буття, завдяки чому людина виходить за межі лише даного їй існування), яке, живучи у скінченності, прагне до "полюсу нескінченності". Водночас виникають новий спосіб усуспільнення і нова форма постійних спільнот, духовне життя яких, усуспільнене завдяки виробництву ідей та ідеальному нормуванню життя, містить у собі нескінченність у горизонті майбутнього: нескінченність поколінь, які оновлюються з духу ідей. Відтак людська особистість володіє поряд з матеріально-тілесними характеристиками ("неповторними") ще й унікальними особливостями, що дістає безпосередній вияв у духовності національного, яке є багатством індивідуально-особистісного світу. Людина "не знаходить завершення в здійсненні цілісності існування, вона, "перелітаючи" через існування, будує в просторі, в якому вона у загальному образі свого буття комунікативно здобуває впевненість, другий світ, світ духу" [12, 357].
    Завдяки ролі духовного, головної складової культурно-історичної трансформації природних стихій в національну свідомість, феномен пізнання і дії, об'єкти світу буття "виступають як "голоси" значень інформаційно-знакових моделей дійсності і тим самим включаються в герменевтичне відношення розуміння" [6, 95]. Тобто й буття культурних феноменів, і їх категоріально-духовне осягнення можливі лише як єдність суб'єкт-об'єктних, пізнавальних (з включенням аксіологічних) відношень і комунікативного аспекту в усіх його вимірах. Така "єдність "задається" не тільки "рефлексивними параметрами", але й парадигмами наявного знання, вписаного в рамки спілкування, духовного досвіду в широкому його смислі" [5, 203]. Внаслідок цього розуміння реалізується або через "підключення" до діяльності духовного феномена (який осягається), або через перетворення своєї діяльності у форму буття цього феномена.
    Духовне залучення людини до національної свідомості шляхом "включення" (входження) в розуміння її змісту має високий гуманістичний сенс, оскільки саме інтелектуально-духовна енергія відкриває дійсні смисли самореалізації особистості в соціокультурному полі буття. На нашу думку, шлях оздоровлення сучасного суспільства - в аутентичності буття, коли відбувається процес національного самоусвідомлення. Внаслідок цього відбуваються гуманістична самореалізація, духовне оновлення і очищення суспільства, а отже, реалізація родової сутності людини, одночасного поєднання культурних і моральних смислів як основ консолідації людської спільноти, що долає антиномічність самоздійснення особистості. Але для цього людина повинна мати спрямовуючий стрижень - національну свідомість, котра й визначає основне - для якого суспільства, держави, для якого майбутнього - її та нащадків - мусить відбуватися така самореалізація.
    Розвиток духовної культури показує, що завдяки національній свідомості, ядром якої виступає національна ідея, відбувається становлення цілісної особистості. Тільки вона може вийти на рівень такої соціальної активності, в якій відбувається не просто дія, а дія оцінна, відчувається гуманність зв'язків, привабливість комунікаційного спілкування індивідів. Це означає, що кожний акт своєї діяльності вона співвідносить не тільки зі своїми потребами, але й з потребами суспільства, соціальної групи чи верстви. Мотивація соціальної активності значною мірою зумовлюється аксіологічними орієнтаціями людини, котрі адекватні ціннісному буттю, заснованому на принципах духовного і практичного самовизначення [3, 63]. Тобто цілісність особистості, ґрунтуючись на усвідомленості буття, засвідчує як умову свого існування подолання суперечностей розвитку, створення "олюднених умов", тобто таких, яким властивий найвищий ступінь свободи. Екзистенціали цілісної особистості, домінантою орієнтацій якої є національна ідея, - це совість, добро, мораль, етнічна спільнота, захист людських прав, індивідуальна свобода, збереження культурних традицій, справедливість, котрі являють собою не тільки всеохоплюючий погляд на суспільство, а виступають і як реалізація алгоритмів, через які виявляється сутність особистості. У центрі динаміки такого суспільства - історично-етнічні індивідууми з їхніми різноманітними потребами, прагненнями та віруваннями, різними процесами творчого характеру, проектуванням смислів нової духовності і світосприймання, що виходить за межі можливого в сучасному світі, слугує світоглядним і організаційним проривом у майбутнє. Цілісність особистості - це та самоцінна сфера, в котрій мають місце невідчужений вплив і гра природних та суспільно-національних вимірів життя.
    Безперечно, в коло аналізу широких суспільних зв'язків і відносин "втягується" свідомість та національна самосвідомість індивіда як форма активності особистості, котра становить сутність людини, породжує необхідність у соціальній активності, долає суперечливу "діалектику життя" (з її стражданнями та почасти згубним впливом). Специфіка активної національної свідомості та самосвідомості виявляється в розвитку творчих сил особистості, її діяльнісної сутності, фізичному (тілесному, соматичному) і духовному самопочутті, буттєвих екзистенціалах людського буття, з певними історичними обставинами, що суперечать (або сприяють) становленню універсальної культури індивіда. Ми погоджуємося з думкою, що всі людські "досягнення" розгортаються на тлі присутності людини у світі, котрий не є онтологічною змістовністю, яку ми "примислюємо" до раніше виділеної культурної реальності, шукаючи їй смислову альтернативу. У самій культурній реальності "присутність людини у світі" наявна у цілком певних формах. Буття як присутність включено в саму тканину культурної реальності. Помислити досвід спеціалізованих культурних практик без цього найважливішого виміру буття людини просто неможливо" [8, 107]. Діяльнісно-культурний центр, в якому дух з'являється всередині помежових сфер буття, і можна назвати особистістю.
    Наведений аналіз показує, що категорія "цілісність особистості" доповнює наявність культурно-національної свідомості, котра наповнює суб'єктивність індивіда такими характеристиками, які поглиблюють її творчий дух, - саморефлексією, самоочищенням, самотворчістю, самоактуалізацією, подоланням суперечностей квазіжиття, розвитком творчих сил особистості на різних щаблях її самодіяльності, самототожності, що розширює розвиток самодіяльності індивіда, створює певний ступінь ідентифікації його з суспільним цілим, відтворює характер сучасного соціокультурного буття самої людини в усій його багатоманітності. Завдяки національній свідомості відбувається процес самоусвідомлення себе як певного типу людини ("українська людина"). А через нього - активізація соціальних, політичних, культурних і економічних процесів, що породжує у людини потребу в усвідомленні нею своєї людської сутності, персоніфікації її як особистості, вміння робити вибір у мінливому середовищі, обстоювати себе і діяти всупереч тому, що є загальноприйнятим, але не відповідає тенденціям розвитку, спрямувати свої дії на утвердження такого індивідуального буття, в центрі якого - самоцінність особистості не тільки в її природно-тілесному, а, передусім, - в духовно-душевному (раціонально-ірраціональному) самоздійсненні, здатної в принципі осягти "так-буття" (М.Гайдеггер). Останнє "акумулює в собі історично напрацьовану здатність людського виживання" [8, 111].
    Роль національної свідомості полягає у обстоюванні цілісності людини як істоти, що формує уявлення про саму себе і світ, завдяки чому їй стає доступним власне внутрішнє (душевне) життя. Розвинена національна самосвідомість - це той канал, який може сприяти розкриттю інтелектуального, творчого потенціалу, особистому становленню її повноцінності, протистоянню руйнації її особливості й унікальності. Головною тенденцією формування і розвитку національної свідомості має стати самоактуалізація і самореалізація особистості, реалізація її невідчужених сил, упевненість у тому, що вона робить і може зробити, її самоздійснення в контексті таких високих екзистенційних ідеалів, як істина, добро, краса, духовність. Через національне усвідомлення відбувається розуміння сутності національної ідеї, що дає змогу оволодіти власною сутністю, своєю природою, самопрограмувати свою особистість, знайти індивідуальне цілепокладання з метою стати "мірою всіх речей", тих життєвих реалій, які становлять соціально-культурний світ відповідно до своєї ментальної "природи", так як людина володіє собою і через це усвідомлює себе. "Ментальні характеристики цілісності особистості зводяться до розуміння глибинних структур реального буття, реалізації всього того багатства, яким володіє людина. "Активне, творче, вільне індивідуальне буття творить людину в її цілісності, самостверджує її, сприяє активізації механізмів цілісного осмислення світу і людини як самої себе" [2, 65].
    Національна свідомість - це структурний компонент суспільної свідомості, який визначається ментальними характеристиками та аксіологічними орієнтаціями, що визначають буття представника того чи іншого народу в його етнокультурному розвитку. У процесі свого історичного формування, зумовленого природними нахилами і здібностями, національна свідомість набуває здатності якісно впливати на удосконалення людської духовності. Відтак вона є головним чинником самореалізації особистості, ключем до вирішення проблем складного, суперечливого, соціально незахищеного суспільства. Національно свідома людина здатна не тільки опредметити власне фізіологічне та психічне буття, але й зробити предметом свого пізнання все, в тому числі і саму себе, для потреб втілення національної ідеї в перспективу життя народу, поширити світ культури своєї Вітчизни у вимір "світового" буття.
    Специфіка української національної свідомості розкривається через екзистенційно-персоналістичну сутність вітчизняного гуманізму, котрий опредметнює ціннісну самореалізуючу роль людини, її самості, її індивідності. Адже якщо не відбудеться звернення людини до свого "внутрішнього" ("сердечного") світу, особистісного самопізнання, до своєї "душі" (екзистенції), то вона не стане людиною в повному розумінні цього слова, не реалізує свою роль і місця в світі, основою якого також є світ національного буття.
    Головним для сьогодення є створення тих умов існування буття людини, смислом яких є цілісне й живе відношення до всього, що відбувається, ствердження таких форм власного екзистенційного життя, що відсуває і навіть знищує існування загрозу його "знецінення", обайдуження, оречевлення. Досягнення мети - цілісної особистості - можливе в контексті розвитку національної свідомості як духовного "конденсату" сучасної культури.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бочковський О. Вступ до націології // Генеза. - 1999. - № 1(4).
2. Ватин И.В. Человеческая субъективность. - Ростов-на-Дону, 1984.
3. Воронкова В. Метафізичні виміри людського буття (проблеми людини на зламі тисячоліть) - Запоріжжя, 1999.
4. Етносоціальні трансформації в Україні. - К., 2003.
5. Категории философии и культуры. - К., 1983.
6. Крымский С.Б. Философия как путь человечности и надежды. - К., 2000.
7. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен; Львів, 1995.
8. Проблеми філософії культури. - М., 1984.
9. Симонс-Симонолевич К. Поняття нації: спроба теоретичного прояснення // Націоналізм: Антологія. - К., 2000.
10. Універсальні виміри української культури. - Одеса, 2000.
11. Хамітов Н.Д. Духовний та душевний виміри людського буття // Філософсько-антропологічні читання. - К., 1997.
12. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М., 1994. 13. Сміт Е. Національна ідентичність. - К., 1994.

<<< Повернутись на попередню сторінку