Публікації Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 41.
- 14 др. арк.
__________________________________________________________________________
Конох М.С., доктор філософських наук, доцент
Дніпродзержинського державного технічного університету
ОСВІТА ЯК ОСОБЛИВИЙ РІЗНОВИД ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І СОЦІАЛІЗУЮЧИЙ
ФАКТОР
Те,
що звичайно називають соціальною філософією [1; 2; 3], має
зовсім різні напрями. Останніми кількома десятиліттями в
процесі еволюції філософського знання відбувся значний зсув
пріоритетів в обговорюваних соціальними філософами питаннях.
Деякий час основною темою був розгляд природи суспільства
й місця особистості в ньому. Мірою того, як соціальні науки
розвивалися і філософи переставали бути просто арбітрами
в суперечках між різними політичними ідеологіями, їхні погляди
звернулися до власне соціальної науки, внаслідок чого на
порядок денний було поставлено питання: чи наука вона і
наскільки соціальна філософія допомагає адекватно зрозуміти
суспільство? Відповідаючи на це питання, соціальна філософія
зближається із соціологією, тому що від неї зажадали більше
конкретності у розв'язанні завдань, що стоять перед суспільством
і людиною.
Сьогодні в західній соціальній філософії склалося
два конкуруючих напрями, що пропонують свої концепції суспільства.
Перший - індивідуалізм - розглядає суспільство як асоціацію
особистостей, що самовизначаються, мають власні цілі, які
задовольняються за допомогою соціального способу життя.
Держава, котра керує таким суспільством, являє собою досить
обмежену структуру, яка не має права втручатися в більшість
сфер діяльності громадян. Другий напрям - комунітаризм,
згідно з яким суспільство має інститути, а разом з тим і
цінності, що стоять над інтересами окремої особистості.
Тому держава покликана затверджувати інтереси суспільства
в цілому над інтересами особистості. На думку деяких західних
авторів, жодній із цих концепцій не можна віддати перевагу,
тому що кожна з них має свої недоліки. Наприклад, індивідуалізм
віддає пріоритет свободі особи на противагу соціальній справедливості.
Та суспільство, побудоване на принципах індивідуалізму,
споконвічно несправедливе.
Проблеми соціальної філософії активізуються ще
й тому, що нині не існує прийнятної моделі соціального суспільства.
Більшість проектів, які існували раніше, і моделей альтернативних
суспільств вичерпала себе, до того ж сам суспільний розвиток
показав їх неспроможність. Складність створення нових моделей
зумовлюється складністю сучасних соціально-економічних систем,
у яких процес вирішення однієї проблеми неминуче стосується
низки інших, що спонукає до стрімкого наростання цих проблем.
Такий стан справ у соціальній філософії робить найчастіше
неможливим розробку конкретних програм управління суспільством.
Звичайно, це не означає неможливості взагалі ніяких реальних
дій щодо суспільства на основі певних наукових теорій, але
при цьому не слід зваблюватися щодо універсальності наукового
інструментарію; він аж ніяк не універсальний, оскільки завжди
предметно зумовлений.
На наш погляд, сьогодні значущість соціальної
філософії полягає в такому: по-перше, вона звертає увагу
суспільства на актуальні проблеми соціального життя; по-друге,
допомагає формувати певну соціальну політику; по-третє,
філософія вчить людей критично ставитись до суспільства
і до самих себе.
Сучасна соціальна філософія має свої відмітні
риси, закріплені певним категоріальним апаратом. До складу
цього апарату входять такі категорії, як: "людина", "особистість",
"суспільство", "соціум", "історичний час", "культура", "цивілізація",
"праця", "трудова діяльність", "виробництво", "виробнича
діяльність", "життєдіяльність", "діяльність", "соціальний
час", "інтерес", "потреба", "цінність", "норма", "ідеал",
"знання", "свідомість", "суспільна свідомість" та ін. У
даному разі основний акцент буде зроблено на категорію "праця",
оскільки саме з нею пов'язана низка важливих для філософії
освіти питань.
Соціальна філософія, як і соціологія, надає винятково
великого значення фактору часу, оскільки в контексті антропологічної
проблематики вона вивчає не людину взагалі, не людську особистість
взагалі, а людину в умовах конкретного історичного часу,
враховуючи вікові характеристики. Це й зрозуміло - адже
сприйняття навколишнього середовища і культурних цінностей
різне в молодої людини і старої. Якщо не зважати на ці розбіжності,
то соціальна філософія, не кажучи вже про соціологію, вироджується
в соціально-філософську демагогію і пустопорожню риторику.
От чому в рамках соціальної філософії дуже важливе значення
надається філософії освіти [4], тому що освіта як особливий
різновид трудової діяльності є могутнім фактором, який соціалізує
[5]. Так, наприклад, у своїй статті "Читання як праця і
творчість" відомий радянський філософ В.Ф. Асмус зазначав,
що розуміння читання як особливої трудової діяльності з
розпредмечення тексту й опредметнення його в уяві й пам'яті
читача дає змогу оцінити працю як цілком певну виховну освітню
й соціокультурну силу. Таке трактування праці спонукає до
нового розгляду завдань педагогіки в середній школі, оскільки
йдеться про виховання навичок читання художньої, та й не
тільки, літератури в школі, починаючи з початкової. За словами
В.Ф. Асмуса, "справжній вчитель рідної мови і рідної літератури
- не тільки той, хто перевіряє, чи прочитано зазначені в
програмі твори, але й чи здатні учні грамотно сформулювати
ідеї цих творів у тезах. Розвиваючи цю здатність, він одночасно
показує, як треба читати, розуміти, осмислювати вірш, оповідання,
повість, поему як факти мистецтва" [6, 67]. Вказівка на
трудову діяльність тут не випадкова.
Праця - основний засіб самореалізації особистості,
той найістотніший її зв'язок із соціальним середовищем,
що об'єктивує спосіб суспільних відносин. На різних етапах
історичного розвитку її функції виявляються в різних формах
і поєднаннях.
Тут треба особливо підкреслити, що в даному разі
"особистість" застосовується не як слово, а як контекстуально
зумовлений філософський термін, що має складне понятійне
навантаження [8]. Уточнимо його, давши відповідне визначення
і характеристику.
Особистість - це суспільний індивідуум, який
є водночас об'єктом і суб'єктом історичної творчості. У
її характеристиці найповніше розкривається суспільна сутність
людини, визначаючи всі явища людського розвитку, зокрема
природні особливості. Лише схарактеризувавши основні сили,
що впливають на формування особистості, включаючи соціальний
напрямок освіти і суспільного виховання, тобто визначивши
людину як об'єкт соціального розвитку, ми можемо зрозуміти
внутрішні умови її становлення як суб'єкта творення історії
[8, 134].
Як співучасник історичних подій і член конкретних
соціальних спільнот, що є суб'єктами соціальних процесів,
особистість характеризується певною глибиною усвідомлення
і переживання свого життєвого шляху в його хронологічній,
тобто часовій, послідовності, що має для неї як соціальної
істоти зміст історичного процесу, принаймні у вигляді того
чи іншого "почуття часу", власної конечності в певному інтервалі
послідовних подій. Якщо людина не має цього "почуття історії",
вона є не самодостатньою особистістю, а родовим індивідуумом,
який не відрізняє себе, наприклад, від первісних одноплемінників
за особистісними рисами, головними з яких є духовність,
інтелектуальність, свідомість. Останнє досяжне тільки завдяки
цілеспрямованій і осмисленій трудовій діяльності з застосуванням
відповідних знарядь праці.
Змінювати працею світ - означає також і пізнавати
цей світ. Історично першим пізнавальним актом є трудовий.
За допомогою штучних знарядь праці людина поєднує в собі
різні способи дій, стає фокусом різних функцій, якими природа
обдарувала інших істот окремішно. Різнобічністю своєї діяльності
людина врешті переборює власну біологічну обмеженість.
Будь-яке знаряддя праці - це система соціально
осмислених дій. Знання їх утворює те, що називається мисленням
людини. У такому випадку змістом свідомості є свідоме мислення,
тобто змістом свідомості є не просто "архівне" знання, а
знання як діяльність, спрямована на підготовку практичних
дій.
Сучасна праця під впливом науково-технічної революції
і удосконалювання трудового процесу стає дедалі складнішою
і різноманітнішою. Впровадження нових машин і комплексів,
оснащених програмним управлінням, гнучких виробничих систем
- усе це потребує не тільки високої професійної підготовки,
відповідно до прийнятих швидких і компетентних рішень, але
й великої моральної зрілості, що забезпечує відповідальність
і сумлінність дій працівника, його свідоме ставлення до
своїх суспільних обов'язків.
Визначальним для поліпшення якості робочої сили
та її активізації є формування трудових потреб і інтересів.
У свою чергу, вирішення цієї проблеми міцно пов'язано зі
станом здібностей особистості як головного фактора її трудової
і соціальної активності.
Здібності являють собою сутнісні сили людини,
що формуються в ході історичного розвитку, насамперед під
впливом суспільного поділу праці. З усіх видів людської
діяльності праця є основною сферою, у якій відбувається
не тільки просте, але й розширене відтворення здібностей
[8].
Здатності особистості залежать від глибини й
адекватності сприйняття і перетворення нею об'єктивного
світу, від її світогляду, рівня розвиненості її свідомості,
способу життя та ін. Водночас, чим багатіші і різноманітніші
здібності людини, тим багатший і різноманітніший її спосіб
життя [10, 67]
Підвищення задоволеності працею, обраною професією
становить один із важливих резервів підвищення ефективності
і якості праці й формування ціннісних установок особистості.
Фактори задоволення потреб і інтересів працівника пов'язані
не тільки з його професією, а й багато в чому визначаються
й особистісними якостями - волею, наполегливістю, почуттям
відповідальності, а також умовами праці, заробітною платнею,
перспективами духовного розвитку, підвищенням рівня добробуту
та ін. Особистість як суб'єкт праці постає активним учасником
трудового процесу, усвідомлюючи своє реальне місце в ньому
і реально оцінюючи суспільну значущість здійснення своїх
здібностей і можливостей. Свідоме особистісне оцінювання
трудової і соціальної активності формує відповідні потреби,
визначає інтереси [11, 55-69].
Згідно з соціально-філософським підходом до розуміння
потреб, вони є специфічними формами взаємовідношення самоорганізованих
біологічних і соціальних систем з навколишнім середовищем.
Потреби виражають такі взаємини людини із середовищем, що
характеризують основні позиції особистості як щодо навколишнього
середовища, так і щодо себе. Це складне взаємовідношення
відбиває не тільки ступінь залежності особистості від навколишнього
середовища, але і рівень її влади над цим середовищем.
Присвоєння, споживання - тільки один бік задоволення
потреб. Інший бік - витрата набутих особистістю фізичної
енергії і духовних сил. Відтак потреби виступають силою,
що активізує соціальну діяльність. Там, де немає жодної
потреби, не може йти мова про активність.
З'ясування сутності, характеру, ролі потреб у
житті особистості, їх значення для її буття не можливе без
урахування міцного зв'язку потреб з інтересами. Інтерес
характеризує вибіркову спрямованість чи специфічне соціально-психологічне
ставлення людини до того чи іншого об'єкта, зумовлене її
життєвими потребами. Він становить одну з основних форм
орієнтованості особистості, її активного вибіркового ставлення
до дійсності.
Для відповідного регулювання потреб і інтересів
велике значення має удосконалювання трудового процесу, властивих
йому відносин. Оптимального характеру ці відносини набирають
за умови, якщо рівень потреб, їх розвиток зумовлені ними
інтереси безпосередньо залежать від реального трудового
внеску особистості в суспільне виробництво, а також від
форм і способів винагороди людини-працівника.
Отже, категорія праці міцно пов'язана з поняттями
"потреба", "інтерес", "свідомість", "особистість", "самореалізація
особистості" та ін. У даному випадку з цього понятійного
ряду для подальшого розгляду ми вибираємо поняття "праця"
і "свідомість" під егідою поняття "свідома трудова діяльність".
Трудове опосередкування викликає до життя нові
суміжні ланки соціального характеру, до яких належать не
тільки господарсько-трудові, але й політичні, правові, наукові,
освітні та ін. зв'язки. Справа в тому, що людина як суспільно
значуща особистість виступає щодо природного середовища,
суспільства і самої себе насамперед як суб'єкт-виробник,
що ставить мету і для їх досягнення застосовує ті чи інші
інструменти, ті чи інші знаряддя праці. Саме ця обставина
і дає їй змогу створювати особливий світ соціальної дійсності
й особливі умови історичного процесу, в якому важливу роль
відіграють різні цінності й норми.
Праця завжди є двобічний процес. По-перше, це
- об'єктивний процес у тому розумінні, що, впливаючи на
об'єкт праці, людина змінює його і саму себе відповідно
до об'єктивних закономірностей трудової діяльності, а не
за примхами своєї фантазії. При цьому об'єкт праці набирає
нової неприродної форми і виявляє нові споживчі властивості.
По-друге, процес трудової діяльності має свій суб'єктивний
бік, що цілком визначається реальними можливостями її суб'єкта,
включаючи рівень його свідомості, вольові якості, професійні
звички тощо. Іншими словами, розглянутий з точки зору суб'єкта
процес праці являє собою опредмечення в об'єкті праці можливостей
і здібностей даного суб'єкта.
Найвідчутніше двобічність процесу праці позначається
на продукті як результаті праці. Продукт являє собою водночас
і щось об'єктивне, і щось суб'єктивне, точніше кажучи, суб'єктивоване.
Що це означає?
Знаряддя праці, як-то кажуть, не звалюються з
неба, а є наслідком, продуктом праці. Вони є живим втіленням
єдності людини й природи, тому що зроблені культурною істотою
з натуральної, тобто природної, речовини. Інакше кажучи,
у процесі застосування знарядь праці відбувається, з одного
боку, суб'єктивізація об'єкта (який, будучи втіленням людських
задумів, підкоряється волі людини), а з іншого - об'єктивізація
суб'єкта (людина опредмечує себе в об'єкті і тим самим робить
зримими, чуттєво даними свої ідеї, поняття, наміри) [11,
268].
До цього варто додати, що суб'єктивна бік продукту
праці виявляється в його здатності задовольняти відповідні
потреби людей. Ця здатність як корисність продукту надає
йому цілком конкретної споживчої цінності, що особливо важливо
для суспільства (адже продукт, створений для задоволення
однотипних суспільних потреб, можна виміняти на інші продукти,
які мають аналогічну споживчу цінність, чи на потрібні знаряддя
праці, котрі в процесі трудової діяльності зношуються).
Крім того, у процесі трудової діяльності відбувається
витрата людської суб'єктивності (м'язової, нервово-мозкової,
психічної та ін. енергії), що не зникає безвісти, а переходить
в інший стан - стан опредмеченої (об'єктивованої) суб'єктивності.
Інакше кажучи, у процесі праці людина перетворює частину
свого суб'єкта в об'єктивно існуючий предмет. З цього погляду,
продукт являє собою в певному сенсі "опредмечену особистість".
"Праця і продукт праці - це єдина можливість
соціалізації індивідуальної енергії суб'єкта, єдиний шлях
постійного усуспільнення особистості, що, втім, сама є продуктом
суспільства і суспільних відносин" [13, 43]. Об'єктивація
праці людини в її знаряддях і продуктах праці уможливлює
співробітництво людей, що супроводжується розподілом і обміном
продуктів праці, тобто робить відносини між людьми соціальними.
Ці соціальні відносини створюють світ соціальної дійсності,
внаслідок чого природі людина протиставляє нею самою створену
природу (культуру), що дає їй змогу відрізняти свій людський
світ від світу тварини, а отже, розрізняти закони існування
й розвитку цих двох світів.
У процесі соціально-історичного розвитку людина
поступово усвідомлює, що закономірності цього розвитку визначаються
не так природними, як суспільними факторами. Більше того,
як з'ясовується, саме суспільство є неодмінною умовою виникнення
соціально значущої праці, тобто справді людська праця немислима
без суспільства і поза ним і в цьому сенсі є споконвічно
суспільним явищем.
Зауважимо, що праця і суспільство - не два різних
компоненти людської життєдіяльності, один із яких первинний,
а інший вторинний, а два органічно взаємозалежних компоненти
єдиного цілого, тобто генетично вони становлять те саме
(одне породжує інше і породжується іншим).
Людський соціум - таке цілісне утворення взаємодіючих
компонентів, в якому люди самі створюють умови свого існування,
а ці умови, своєю чергою, визначають характер і спрямованість
різноманітних форм соціально значущої діяльності людей,
тобто в кінцевому підсумку визначають розвиток суспільства
і темпи цього розвитку.
У даному разі розвиток слід розглядати не з точки
зору тих чи інших моделей історичного поступу (телеологічних,
циклічних, прямолінійних та ін.), досліджуваних у рамках
філософії чи соціології історії, а з точки зору соціалізації
індивідуума. Якщо цей індивідуум інтегрований у систему
суспільного виробництва і відповідних ринкових відносин,
то стабільний характер його нормальної життєдіяльності значною
мірою залежить від того, як здійснюється зміцнення суспільних
зв'язків. До того ж поняття "зміцнення суспільних зв'язків
(відносин)" і "розвиток суспільних зв'язків (відносин)"
є синонімічними, оскільки такі зв'язки (відносини) можуть
зміцнюватися тільки коштом інтенсифікації трудової діяльності.
А інтенсифікація залежить від зростання (розвитку) потреб,
що визначаються формами власності і відповідними їм формами
ринкових відносин. Отже, поділ праці, форми власності і
форми ринкових відносин є визначальними факторами розвитку
суспільства і соціалізації індивідуума. Тому "соціалізація
людського індивідуума" і "розвиток суспільства" пов'язані
з такими поняттями, як "праця" ("знаряддя праці", "продукти
праці", "поділ праці") і "суспільство" ("форми власності",
"форми ринкових відносин", "суспільний розвиток").
Таким чином, якщо ми прагнемо правильно поставити
філософськи значуще питання про сутність освіти в сучасному
світі й одержати конструктивну, практично значущу відповідь
на нього, то обов'язково повинні брати до уваги роль трудової
діяльності в соціалізації людини. Але сучасна освіта в середній
і вищій школі має переважно інтелектуальний характер.
До сказаного треба додати, що політична економія
розрізняє поняття "праця" і "виробництво". Деякі політекономи
розглядають працю як особливий вид діяльності в умовах певного
типу суспільного виробництва. Останнє припускає кооперованість
праці, тобто наявність виробничих відносин певного ступеня
складності.
Якщо коротко сформулювати визначення праці і
виробництва, то вони є такими: праця - це індивідуальна
діяльність за допомогою відповідних знарядь; виробництво
- розширення праці до системи суспільних відносин.
Сучасна науково-технічна революція потребує відкоригування
цих визначень у світлі значних змін у відносинах між людьми
за суспільного використання нових продуктивних сил. Очевидно,
ці зміни істотно стосуються управління наукою, технікою
і промисловістю. Справа в тім, що при автоматизації виробничих
процесів працівники вже не ставлять перед собою такого завдання,
виконання якого припускає використання відповідних речових
знарядь праці. У новій ситуації завдання ставиться перед
складною технічною системою, що її спроектували і створили
для виконання даного завдання.
Автоматичні системи - це "знаряддя виробництва",
відмінні від традиційних "знарядь праці", що раніше були
єдиними знаряддями індивідуального виробництва (індивідуальної
трудової діяльності). Звичні для доіндустріального суспільства
знаряддя праці витісняються автоматизованими знаряддями
суспільного виробництва. А застосування традиційних знарядь
праці допускає постановку певного типу завдання перед робітником,
яке той повинен виконати за допомогою власних зусиль, втрачаючи
власну робочу силу. Отже, науково-технічна революція докорінно
змінює рольову функцію людини в процесі суспільного виробництва.
Так, за мірками історичного часу порівняно нещодавно люди
були водночас винахідниками знарядь виробничої діяльності
і працівниками, що застосовують їх як індивідуальні знаряддя
праці. Тепер же роль працівників у виробничій сфері набирає
яскраво вираженого інтелектуального характеру, тобто проектування,
створення і контроль за процесами здійснюється автоматизованими
знаряддями виробництва і можливі без прямого втручання людини.
Стрімкий розвиток техніки сприяє подоланню поділу
праці, тому що в цілком автоматизованих промислових системах
виробництва розподіл спеціалізованих функцій виробництва
переноситься з людей на матеріальні знаряддя. Безперечно,
це не означає, що всі працівники наукомістких промислових
виробництв стануть "мислителями-теоретиками". Відмінність
людських здібностей, занять, інтересів - не те саме, що
поділ праці в суспільному виробництві.
Це важливо мати на увазі, оскільки в даному разі
істотно змінюються вимоги, пропоновані системі освіти у
вищій школі. Власне кажучи, випускник вищої школи - це потенційний
робітник з інженерним дипломом, який матиме справу не з
людьми, а з дуже складними машинами. Адже можливість потрапити
на вищий рівень професійної діяльності, а саме - на рівень
науки не буде доступною кожному випускникові вузу. Вища
школа повинна бути готова до того, щоб готувати фахівців
ще вищої кваліфікації, ніж її має звичайний інженер. Це
практично неможливо зробити, якщо не налагоджено тісні зв'язки
з відповідними науковими установами, головними замовниками
кадрів творчої молоді.
Виховати творчу особистість, яка мислить не шаблонно,
- завдання надзвичайно важке [14, 395-401; 13, 383-388].
Розв'язати його, не залучивши вчених-гуманітаріїв (філософів,
психологів, соціологів), - справа безнадійна, оскільки йдеться
про формування специфічних особистісних установок у виборі
соціально-культурних ціннісних орієнтирів, розширення світоглядного
обрію, що дає змогу ламати стереотипи тощо.
З усього вищесказаного випливає, що зміни соціального
характеру і змісту трудової діяльності неодмінно потребують
переоцінювання пізнавального потенціалу людського інтелекту,
особливо нині, коли завдяки комп'ютерній техніці людина
звільняє свій розум від розв'язання численних рутинних завдань
і все більше орієнтується на пошук проблемних ситуацій.
ЛІТЕРАТУРА ТА ПРИМІТКИ
1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соцiальна
фiлософiя. - К., 1996.
2. Кремеров В.Е. Введение в социальную философию. - М.,
1996.
3. Graham G. Contemporary social philosophy. - Oxford, 1988.
4. Samuelson W.G., Markowitz F.A. An introduction to philosophy
in education. - New York, 1988.
5. Выготский Л.С. Орудие и знак в развитии ребенка // Выготский
Л.С. Собр. соч.: В 6 ти тт. - М., 1984. - Т. 6.
6. Асмус В.Ф. Вопросы теории и истории эстетики. - М., 1968.
7. На думку Д.І. Дубровського, якщо підсумувати цілі всіх
існуючих напрямів психології, пов'язаних із вивченням людини,
то чітко вимальовується остаточна мета - людська особистість.
8. Ананьев Б.Г. Генетические и структурные взаимосвязи в
развитии личности // Хрестоматия по возрастной и педагогической
психологии. - М., 1981.
9 . Маркарян Э. С. О генезисе человеческой деятельности.
- Ереван, 1973.
10. Хьелл Л., Зиглер Д. Теория личности: Пер. с англ. -
СПб., 1999.
11. Zinam O. Quality of life, quality of individual, technology
and economic development // American journal of economics
and sociology. - New York, 1989. - Vol. 48. - № 1.
12. Жоль К.К. Социология в систематическом изложении. -
К., 2000.
13. Мегрелидзе К.Р. Основные проблемы социологии мышления.
- Тбилиси, 1973.
14. Матюшкин А.А. Теоретические вопросы проблемного обучения
// Хрестоматия по психологии. - М., 1987.
<<< Повернутись на попередню
сторінку
