Публікації Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 40.
- 14 др. арк.
_________________________________________________________________________
О.В. Токман,
аспірант …
ГУМАНІЗМ ЯК ПОНЯТТЯ І СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ
Першоджерелом розвитку будь-якого суспільства
і цивілізації загалом завжди був і є гуманізм, який є ідеологією
людини і людяності, конструктивної звитяги й непримиренності
до всього, що принижує людську гідність. На межі третього
тисячоліття ця проблема актуальна як ніколи раніше не тільки
в національному, а й у загальнопланетарному сенсах.
Під гуманізмом (від лат. humanus - людський)
розуміють прагнення до людяності, до створення гідних людського
життя умов, а також турботу про щастя окремих людей і народів
[1, 69].
Загалом існує досить багато дефініцій
і визначень цього поняття. Так, Т.Панфілова характеризує
поняття гуманізму як "історично зумовлену систему поглядів,
яка визнає людину самодостатньою цінністю, розглядає її
як свідомого суб'єкта своїх дій, розвиток якого за законами
власної діяльності є необхідною умовою розвитку суспільства"
[2, 116].
У словниках прийнято розрізняти гуманізм
у широкому і вузькому розуміннях. У широкому сенсі гуманізм
- це система поглядів, яка історично змінюється і визнає
цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя,
розвиток і прояв своїх здібностей, система, яка вважає благо
людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи
рівності, справедливості, людяності - нормою стосунків між
людьми; у вузькому сенсі - це культурний рух епохи Відродження
[3].
Подібний варіант дефініції пропонує В.А.
Кувакін. У широкому розумінні гуманізм - це чітке усвідомлення
природної людяності людини, культивування цієї людяності
в конкретних формах поваги, допомоги, любові до людини;
у вузькому значенні - це ідея чи концепція людини, яка розвивається
на базі визнання і прийняття феномена людяності людини,
її свободи, відповідальності й розумності [4, 8].
Головним началом фундаментального характеру
гуманізму є особливий характер його зв'язку з особистістю.
Усвідомлення людиною своєї власної людяності, її ресурсів
і можливостей - це вирішальна інтелектуальна процедура,
яка переводить її з рівня гуманності на рівень гуманізму.
Людяність - невід'ємний елемент внутрішнього світу будь-якої
психічно нормальної людини. Немає і не може бути ані абсолютно
нелюдяних, ані стовідсотково людяних особистостей. Йдеться
про прерогативу і боротьбу в особистості того й іншого.
Гуманізм - це наслідок природно властивої
людині гуманності, людяності. У кожного із нас є власне
"Я" і кожна людина має "за душею" щось позитивне. Це не
означає, що люди приречені на гуманізм. Реалізм гуманіста
в тому і полягає, що він розуміє негарантованість людяності
свободи, кохання, обов'язкового зв'язку зі світлими сторонами
людського існування, адже життя демонструє незліченні прояви
свободи як недозволеного насильства і злої волі. Та все
ж гуманність - вище життєствердне начало в людині.
Як соціально-духовне явище гуманізм -
це прагнення людини досягти більш зрілого самоусвідомлення,
змістом якого є загальноприйняті гуманістичні принципи,
та практикувати їх на благо всього суспільства. Гуманізм
як система поглядів являє собою усвідомлення відповідних
якостей, потреб, цінностей, принципів і норм свідомості,
психології і стилю життя реальних прошарків будь-якого сучасного
суспільства.
Гуманізм - це більше, ніж етична доктрина,
оскільки прагне усвідомити всі сфери і форми прояву людяності
людини в їх специфіці та єдності. Це означає, що завданням
гуманізму є інтегрувати і культивувати на рівні світогляду
і стилю життя моральні, юридичні, громадянські політичні,
соціальні, національні і транснаціональні, філософські,
естетичні, наукові, екологічні та інші людські цінності.
Аналізуючи поняття гуманізму, його визначення,
бачимо, що воно належить до плюралістичних, є неоднозначним.
Його можна розглядати як на особистісному, так і на суспільному,
планетарному рівнях; без нього немислимий розвиток не лише
окремого індивіда, а й цивілізації та розвитку суспільних
процесів, які відбуваються в світі. Саме динаміка змін зазначеного
явища і цікавить нас як у історичному розрізі, так і в умовах
нашого суперечливого сьогодення.
Зокрема, зростання значення людської
діяльності в епоху високого рівня НТР, засобів виробництва
по-новому ставить проблему відносин людини і суспільства,
до навколишнього середовища, техніки, переводить проблему
глобальних відносин на рівень невідкладних практичних вимог.
У нових, невідомих раніше сферах і масштабах перед людством
постають комплексні завдання, які вимагають відповідних
підходів до їх вирішення.
Таким чином, з одного боку, гуманізм
- такий світогляд, який досить простий і самоочевидний у
своїх принципах і ідеалах, а з іншого - ним передбачаються
складні, осмислені процедури і принципи відношення між гуманізмом
та особистістю, яка є господарем цього світорозуміння. Дедалі
більша кількість людей усвідомлює крах всієї традиційної
системи цінностей, особливо на рубежі тисячоліть, а це підкреслює
глибинне відчуття власної приниженості, несправедливості
соціальних відносин, суспільства, в якому вони живуть. Тому
сьогодні як ніколи раніше людство зосереджено вдивляється
в самого себе і немов би по-новому відкриває себе - Людину.
Сучасний гуманізм вступає в суперечність
з попередньою системою цінностей: руйнується обмежений,
але звичний світ попередніх відносин і формується новий,
який несе в собі великі можливості. Існування об'єктивних
передумов дає змогу теоретичній свідомості фіксувати необмежені
можливості розвитку особистості, однак для їх практичної
реалізації необхідне глибоке соціальне перетворення. Та
нова система відносин не гарантує ані реалізації можливостей
людей, ані захисту від конфронтуючих гуманізму тенденцій.
Історія гуманізму як "ізму" - це історія
ідеї, яка отримала найрізноманітніші форми вираження в різних
теоретиків. Але різні світоглядні вчення по-різному реалізують
свій інтерес до людини. У рамках кожного світогляду виробляються
власні уявлення про те, що таке благо людини. Та чи обов'язково
воно узгоджується з принципами рівності і справедливості;
передбачає право людини на щастя і т.д.? І чи є привід вважати
гуманістичним будь-яке вчення, що "визнає цінність людини
як особистості"?
Якщо традиційне тлумачення гуманізму
полягає в тому, що це сукупність поглядів, які виражають
гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток,
який стверджує людяність у відносинах між людьми, то новий
гуманізм базується на певному розумінні майбутнього людини
і людства. Свого часу М.Гайдеггер у "Листі про гуманізм"
зазначав, що повернути гуманізмові сенс можна лише за однієї
умови: визначити зміст цього слова по-новому. Та тут були
як позитивні, так і зовсім протилежні явища. Адже боротьба
людської свободи з силою об'єктивного світу, з необхідністю
закінчувалась поразкою, водночас людяність уперше була продумана
і поставлена як мета ще в епоху римської республіки. "Людська
людина" протиставляє себе "варварській людині", саме тут
має місце "перший гуманізм".
Ж.-П. Сартр спробував роз'яснити позитивну
сутність екзистенціалістських міркувань. Нас звинувачують
у тому, зауважував він у праці "Екзистенціалізм - це гуманізм",
що ми закликаємо зануритись у квієтизм відчаю, і в тому,
що ми скрізь підкреслюємо людську ницість, демонструємо
темне, неприємне єство сучасного існування, відвертаючись
від світлого боку людської природи. Нам роблять закид, що
ми забули про солідарність людей, розглядаємо людину як
ізольовану істоту, що ми, ліквідуючи божественні заповіді
та вічні цінності, не залишаємо нічого, крім свавілля. Проте
це далеко не так.
Ж.-П. Сартр узяв на себе відповідальність
щодо правильності розуміння сутності всього екзистенціалістського
напряму сучасної йому філософії і зазначив, що основним
принципом екзистенціалізму є "передування існування сутності".
Класична метафізика, на його думку, стверджувала протилежне:
"Людина має деяку людську природу. Ця "людська" природа,
яка є водночас людським поняттям, належить кожній людині.
А це означає, що кожна окрема людська істота - лише окремий
випадок загального поняття "людина". У Канта з цієї всезагальності
поняття, зазначав далі Сартр, випливає, що й мешканець лісів
- природна людина, й буржуа можуть бути підведеними під
одне й те саме визначення, що вони мають одні й ті самі
основні якості. Отже, і тут сутність людини передує її історичному
існуванню, яке ми знаходимо в природі" [5, 322].
В екзистенціалізмі ж все навпаки. Тут
передусім є буття, яке визначається як існування, і таким
буттям виступає людина, або ж, за М.Гайдеггером, "людська
реальність". Це означає, що людина спочатку "існує", "зустрічається"
вам у світі, "з'являється" для вас, і лише згодом "визначається".
"Таким чином, стверджував Ж. П. Сартр, немає ніякої природи
людини, як немає й бога, який би цю природу придумав. Людина
просто існує й вона є не просто такою, якою вона сама собі
уявляється, а й такою, якою вона хоче стати. І оскільки
вона уявляє себе вже після того, як починає існувати, й
проявляє волю вже після початку існування, то вона є тим,
ким вона сама себе створює. Це перший принцип екзистенціалізму"
[5, 323].
На його думку, жодна існуюча на той час
моральність або ж етичні вчення не змогли б дати відповіді
на поставлені життям запитання з приводу моральних проблем.
Ж. П. Сартр, намагаючись вирішити цю дилему, виходив з власної
теорії екзистенціалістського вибору, де були дійсно виявлені
реальні суперечності традиційних, класичних способів інтерпретації
моральних постулатів, недоліки поширеного способу розуміння
людьми моральних категорій. Кантіанська моральність переконує,
зазначав французький філософ, ніколи не розглядати інших
людей як засіб, а лише як мету. Однак у реальній життєвій
ситуації дуже часто трапляється так, що, осмислюючи наслідки
власної дії, індивід змушений вбачати або ставитись до певних
осіб як до "мети", водночас перетворювати інших людей, що
реально присутні, реально значущі для нього, у даній ситуації
на засіб для власного використання. Якщо цінності в даному
випадку не можна справедливо визначити, якщо вони надто
"об'ємні" для конкретного випадку, нам залишається покластися
на інстинкти, зазначав французький філософ. З цієї конкретної
ситуації Сартр і створив феномен всезагальної істини, феномен,
супроти якого сам раніше "бунтував": "Ніяка всезагальна
мораль, стверджував він, не підкаже вам, що потрібно робити:
у світі немає передвіщань" [5, 330].
Відповідно індивід, на думку Ж. П. Сартра,
мусив би особисто нести повну відповідальність за усі свої
вчинки, в тому числі й за "витлумачування передвіщання".
Така позиція характерна для багатьох людей особливо для
тих, які не здатні приймати рішення самостійно й прагнуть
завжди покладатися на загальноприйняті, готові моральні
штампи, стандарти поведінки, багато в чому просто не можуть
перенести власну неспроможність. Але, з іншого боку, зауважував
він, потрібно, щоб люди зрозуміли: в розрахунок їхньої власної
значущості йде тільки реальність, а мрії, надії, дають можливість
визначити індивіда тільки як оманливе сновидіння, як даремні
сподівання.
Екзистенціалізм визначає людину за її
справами. "Екзистенціалізм - це не спроба відбити в людини
бажання до дії, адже він говорить людині, що надія лише
у її діях, і єдине, що дає змогу індивідові жити, це дія.
Отже, ми маємо справу з мораллю дії та рішучості" [5, 335].
Ми хочемо створити такий світ людини, який виступав би сукупністю
цінностей, відмінних від матеріального царства, заявив Ж.
П. Сартр. Ми хочемо створити людину, яка створює сама себе,
"вибираючи мораль", оскільки тиск обставин у сучасному житті
є таким, що індивід не може обрати для себе будь-яку певну,
сталу моральну систему.
Сучасна людина залишається віч-на-віч
із ситуацією, що постійно змінюється, і її вибір завжди
залишається вибором у певній ситуації. Тому Ж. П. Сартр
і заявив, що надто абстрактні моральні принципи потерпають
за умов визначення певної дії або ж вибору індивіда.
Саме тому й цінність була визначена в
його концепції як певний сенс, який кожний окремий індивід
сам обирає у своєму житті. Тому і в понятті "гуманізм" Ж.
П. Сартр виокремив два сенси: один, що створюється завдяки
розумінню людської істоти як "мети й найвищої цінності",
й другий - власне екзистенціалістський, в інтерпретації
Ж. П. Сартра, який "ніколи не розглядає індивіда як мету,
оскільки він завжди є незавершеним". "... Гуманізм можна
розуміти і в іншому сенсі, - зазначав Ж. П. Сартр. - Людина
постійно перебуває поза собою. Саме проектуючи себе й втрачаючи
себе ззовні, вона існує як людина. З іншого боку, вона може
існувати, тільки покладаючи трансцендентну мету. Виступаючи
подібним виходом за межі, ухоплюючи об'єкти лише у зв'язку
з подібним подоланням (перевищенням) самої себе, вона перебуває
всередині цього виходу за власні межі. Немає ніякого іншого
світу, окрім людського світу, світу людської суб'єктивності.
Це зв'язок, що конституює людину трансценденції (але не
в тому розумінні, в якому трансцендентним є Бог, тобто не
в розумінні виходу за власні межі) та суб'єктивності, а
в тому розумінні, що людина не замкнена в собі, завжди присутня
у людському світі, і є тим, що ми називаємо екзистенціалістським
гуманізмом" [5, 343-344]. Реалізувати себе по-людськи індивід,
як у цьому був переконаний Ж. П. Сартр, може не шляхом заглиблення
в самого себе, а в пошуках звільнення свого "Я", або ж за
якогось іншого варіанта самоздійснення.
Гуманізм являє собою певну суму загальнолюдських
цінностей, звичайних моральних, правових та інших форм поведінки,
які проявляються в чуйності, спілкуванні, справедливості,
відповідальності.
Стрижнем у визначенні гуманізму дійсно
має бути визнання людини самодостатньою цінністю, ствердження
права особистості на унікальність і як наслідок - її вільний
розвиток на основі внутрішньої необхідності. Усі інші моменти
у визначенні набувають гуманістичного характеру лише в тому
випадку, коли характеризують буття особистості, яке розвивається
за власними внутрішніми законами. Досить часто становлення
гуманістичних поглядів знаменує собою історичну перебудову
системи суспільних відносин, в ході яких створюється ставлення
до людини як до самодостатньої цінності, що в свою чергу
передбачає універсалізацію людських здатностей як необхідну
умову суспільного руху і як наслідок - зняття жорстких соціальних
обмежень з людини.
Звідси чітко зрозуміло, що теоретичне
осмислення гуманізму нерозривно пов'язане з практичним становленням
гуманістичної орієнтації в суспільному житті.
Складніше з характеристиками основ гуманізму
як світогляду і явища суспільного та культурного життя.
У них повинна фіксуватися сутність людини, її взаємозв'язок
з суспільством і природою, місцем і специфікою гуманізму
щодо інших світоглядних систем, соціальних практик та інститутів.
Головним у даному випадку є не перерахування основних принципів
гуманізму і оцінка ним основних явищ особистого і суспільного
життя, висвітлення характеру самого цього світогляду і відношень
між людиною і її власними гуманістичними поглядами (таке
завдання зазвичай не помічається і здається або ж безглуздим,
або ж суто теоретичним).
Сьогодні, за наявності в суспільстві
політичного правління крайнього спрямування, "чорно-біла"
модель бачення гуманізму знову стає реальністю. Всі найбільш
вагомі досягнення цивілізації пов'язуються з капіталізмом,
антигуманізм і руйнація усталених форм життя - з соціалізмом.
Звичайно, такий підхід хибує на спрощеність. Гуманістичні
й антигуманні повороти притаманні будь-якому суспільному
устрою. Безперечно, антигуманні соціальні сили не потребують
діалогу, який нерідко зв'язаний з постановкою нелегких питань,
появою сумнівів, висловленням протилежних думок тощо. Діалогу
не потребували фашизм і нацизм. У ньому не відчував необхідності
й сталінізм. Що можна сказати з цього приводу стосовно наступних
політичних режимів? Вони ігнорували цей іманентно притаманний
гуманізму феномен. Колишня радянська "соціалістична система"
славилась своєю монологічністю: монолог у партії, в ідеології,
в політиці, в науці, навіть у мистецтві на культурі. Всюди
існувала панівна і, зрозуміло, істинна точка зору, єдино
правильною і точною була думка лідера.
У таких умовах важко було вести мову
про утвердження людської гідності, інших суттєвих рис гуманізму.
У цьому випадку буцімто гуманістична орієнтація була чіткою
і однозначною, не допускала вибору шляхів досягнення мети,
окрім запропонованих партійно-політичними лідерами. Ілюзорність
подібної практики є очевидною. Сьогодні теж майже втрачені
гуманістичні орієнтири. І хоча не слід жалкувати за сформульованими
певними соціальними силами псевдоорієнтирами, все ж ситуація
різко погіршилась унаслідок дегуманізації суспільного життя
і дезорієнтації численних верств населення. Тому не слід
кидатися від одних крайнощів до інших, більш важливим є
завдання їх реалістичного й неупередженого аналізу. Тому
слід переглянути гуманізм з погляду сучасних умов та визначити
його соціальність.
Нинішня епоха, стратегія на незалежність,
утвердження демократії і ринкових відносин потребують вироблення
нового розуміння гуманізму. І тут важливо дослідити сукупний
досвід людства щодо утвердження реального гуманізму. Загальна
тенденція в історії розвитку людства простежується досить
чітко: послідовний поворот до людини і фундаментальних цінностей.
Очевидно, на цій методологічній платформі ідея гуманізму
має дістати більш глибоке і реалістичне продовження (а головне
- втілення), ніж у попередньому столітті. Якщо турбуватися
про подальший розвиток суспільства, то він може відбуватися
тільки відповідно до цієї тенденції. Гуманізм - не просто
характеристика суспільного розвитку, а і його фундаментальна
база, невід'ємний атрибут, без зростання якого неможливе
існування суспільства. Саме з цією метою теоретики намагаються
здійснити "трансформацію" людини, називають її "новою",
такою, яка відповідала б вимогам часу [5, 176, 190-194].
А гуманізм, зокрема у Ж. П. Сартра, це передусім поняття,
яке позначає "нову мораль" сучасного індивіда, для якого
вже не вистачає класичного підґрунтя ціннісного ставлення
до навколишнього світу. Поняття, яке несе суб'єктивне доповнення
теорії розмежування в баченні індивіда як мети або ж засобу
в її використанні іншою людською істотою.
Єдиний стимул, який підтримує оптимізм
значної частини населення країни, полягає в наявності загальнолюдських
елементів у структурі тих традиційних гуманістичних основ,
які поки що зберігаються. Гуманістичні традиції, які не
були остаточно зруйновані тоталітарним режимом, зберігають
риси, що сприяють постійному самооновленню суспільства і
людини. Так, позитивну роль відіграє своєрідна "відкритість"
гуманізму будь-яким прогресивним традиціям, навіть за умови
жорстких класових обмежень. Існує ряд життєстійких загальнолюдських
цінностей, котрі передаються з покоління в покоління, з
однієї форми гуманізму в іншу (моральні засади, гуманістичні
традиції, національні досягнення тощо). Саме вони не дозволяють
посттоталітарним, багато в чому псевдонародним режимам повністю
знищити людську основу культури, життя, суспільності.
Гуманізм не є і не повинен бути ідеологією
чи якоюсь партійно-політичною програмою, тобто суспільним
ідейним рухом і структурою, яка організовує, мобілізовує
і спрямовує людей до досягнення певних політичних чи інших
цілей, пов'язаних з владою одних людей над іншими членами
національного чи світового співтовариства. Водночас завданням
гуманізму є прояснити і окреслити плюралізм загальнолюдських
моральних, юридичних і політичних цінностей, які становлять
основу ідеологічних, передусім релігійних і політичних доктрин
і рухів. Тим самим він координує і узгоджує в діалозі, соціальній
конкуренції і обміні ідеями, які постійно відбуваються на
всіх рівнях суспільного життя.
Таким чином, гуманізм - це світогляд,
у центрі якого ідея людини як вища цінність і пріоритетна
стосовно себе реальність у ряді всіх інших матеріальних
і духовних цінностей. Іншими словами, для гуманіста особистість
- вихідна реальність, абсолютна щодо себе і відносна в ряді
всіх інших. Вони стверджують рівноправність людини як матеріально-духовної
істоти стосовно іншої людини, природи, суспільства і всіх
інших реальностей та істот. Гуманізм виражає гідність особистості,
її зовні відносну, але внутрішньо абсолютно неухильно прогресуючу
самостійність, самодостатність і рівноправність перед усіма
іншими реальностями.
Гуманізм як феномен суспільного та культурного
життя є необмеженим, тому що передбачає відкритість, динамізм
і розвиток, можливість радикальних внутрішніх трансформацій
перед змінами і новими перспективами людини і її світу.
Досить важливим моментом є те, що гуманісти визнають і антигуманне
в людині та прагнуть максимальним чином обмежити його сферу
і вплив. Вони переконані в можливості успішного і надійного
приборкання негативних якостей людської істоти в ході поступального
розвитку світової цивілізації і особистісного самовдосконалення.
Тому в час, коли фіксується чимало антигуманних
процесів, має реалізовуватися такий гуманізм, який враховував
би багатоманітність соціальних і культурних особливостей
і міг би звести їх до всезагальних людських цінностей. Неогуманізм
повинен виправдати прагнення кожної людини не лише виживати,
а й гідно жити в нових, ускладнених умовах та в сучасних
умовах інтернаціоналізації соціального буття. Він стверджує
не лише необхідність гуманізації внутрішнього світу гуманізму,
а й природної і соціальної сфери. Бо його головне сучасне
соціальне завдання - бути моральною, світоглядною силою,
яка справляє вплив на суспільну свідомість, інститути суспільства,
на свідомість людини і громадян, у тому числі України.
ЛІТЕРАТУРА
1. Перспективы человека // Общественные науки и современность.
- 1991. - № 6.
2. Панфилова Т.В. О содержании понятий "гуманизм" // Филос.
науки. - 1990. - № 9.
3. Философский энциклопедический словарь. - М., 1983.
4. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм - это гуманизм // Сумерки
богов. - М., 1990.
5. Фромм Э. Иметь или быть. - М., 1986.
<<< Повернутись на попередню
сторінку
