Публікації Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 40.
- 14 др. арк.
___________________________________________________________________________
І.М. Щетініна,
аспірантка КНУ імені Тараса Шевченка
КОНЦЕПТ ДЕЛІБЕРАТИВНОЇ ПОЛІТИКИ ЮРГЕНА ГАБЕРМАСА
Процес модернізації нашого суспільства
є досить суперечливим. Чимало питань щодо розробки стратегії
формування правової держави залишаються відкритими. Зокрема,
це стосується дискусій щодо відмінностей у розумінні природи
політичного процесу, формування політичної волі, проблеми
легітимації права та політичної системи. Особливо гостро
розвивається дискусія навколо питання аналізу моделей політичного
та юридичного дискурсу на початку 70 х років минулого століття
в Німеччині, яку започаткував Юрген Габермас. На противагу
Г.Альберту, який пропонує свою модель соціальної інженерії
неопозитивістського типу, Ю.Габермас обстоює модель консенсусу,
що пропонує варіант соціального компромісу як єдино можливий
для "порозуміння" влади та громадськості. Нова процедурна
модель, що отримує у Габермаса назву "деліберативна політика",
дає змогу говорити про можливість здійснення більш-менш
раціонального формування суспільної думки щодо актуальних,
важливих для всіх членів суспільства проблем.
Таким чином, Ю.Габермас у дискурсивно-процедурній
парадигмі пропонує свій варіант демократичної правової держави,
що є найбільш репрезентативним з погляду методології серед
інших альтернативних концепцій, які представлені в роботах
Г.Альберта, В.Бекера, Дж.Коена, Б.Акермана та ін.
Говорячи про ступінь наукової розробки,
слід виокремити декілька аспектів: по-перше, огляд дослідження
проблеми деліберативної політики в роботах Ю.Габермаса,
по-друге, ступінь розробки даної проблеми в інших філософських
концепціях. Якщо говорити про теорію правової держави в
філософсько-теоретичному її обґрунтуванні, то концепція
правової держави склалася ще в XVII-XIX ст. у філософських
працях Дж.Лока, Монтеск'є, І.Канта, Джеферсона та інших
лібералів. З погляду створення механізму легітимації інституцій
правової держави особливий інтерес викликає практична філософія
К. О. Апеля, В.Кульмана, Д.Бьолера та ін., головним завданням
наукової діяльності яких був пошук шляхів збереження раціонального
начала західної цивілізації та раціональне розуміння світового
політичного процесу. В межах універсалістської дискурсивної
етики вони пропонують нові практичні підходи для розв'язання
важливих питань сучасної політики. Релевантними даній роботі
є тематичні праці сучасних дослідників політичного процесу
- Х.Арендт, Юберхорста, В.Бекера, Ф.Майклмана, М.Алфонса.
Запропонована Габермасом деліберативна
модель політики (теорія дискурсу) висвітлювалася і Дж.Коеном.
Процедуралістичне розуміння демократичного
процесу надали в своїх працях Р.Даль, Н.Бобіо, підходи яких
будуть розглянуті в даній статті.
Метою статті є розкриття на основі наукових
досліджень Ю.Габермаса та інших дослідників політичного
процесу сучасного мультикультурного суспільства основних
характеристик сучасного демократичного процесу та пошук
альтернатив для формування політичних процесів, прийняття
правильних та розумних рішень у сучасному політичному просторі.
Для розгляду основних позицій Ю.Габермаса
щодо сучасного політичного становища світового суспільства
доречним було б розглянути модель конкретної практичної
дискусії, що представлена поглядами Юберхорста. Він розглядає
передусім раціональну розробку політичних конфліктів, на
основі чого можна отримати основні альтернативи чи пропозиції,
необхідні для організації прийнятної для сучасного суспільства
політики, враховуючи питання легітимності політичних рішень.
На думку Юберхорста, сучасна політика перебуває в дуже кризовому
становищі, коли йдеться про спосіб прийнятності науково-технічного
розвитку суспільства. Іншими словами, йдеться про стиль
політики. В зв'язку з цією проблемою дискусії навколо питання
способу дослідження самих конфліктів, Юберхорст вважає,
що проблема сучасної політики полягає в нездатності управляти
політично-демократичним чином вакуумом знань технологічного
розвитку з усією множинністю альтернатив. Сучасна політика
не враховує необхідності розгляду конкретних соціально-політичних
процесів і характеризується "позиційним" політичним стилем,
альтернативою якого виступає "дискусійний" стиль політики.
Досить розгорнуто представлені основні характеристики стилів
політики за Юберхорстом у наукових дослідженнях М.Алфонса,
що ілюструють антагоністичність даних політичних стилів.
Аналізуючи підходи Юберхорста та узагальнюючи
їх, Алфонс виділяє основні ознаки вищезгаданих політичних
стилів: "Позиційна політика -
- знає, чого хоче, і потребує консистентної
позиції;
- субординує заперечення і відповідає
на них з погляду своєї позиції;
- розглядає заперечення як супротивну
позицію;
- в конфліктних випадках шукає підтримки
у згоді більшості за наявності хоча б найменшого шансу на
успіх;
- проти дискусій, в яких позиція розглядається
не як щось наперед задане і "готова до діалогу" в значенні
орієнтованих за позицією стратегій переконування;
- робить спроби імунізувати себе проти
альтернатив, не визнає жодних серйозних альтернатив;
- співвідноситься з позицією політичної
ідентичності, захищає ззовні і зсередини позицію в членських
організаціях також з погляду збереження ідентичності" [1,
381-382].
Альтернативою даному стилю політики є
протилежна йому дискусійна політика, що має такі характеристики:
"Вона
- визнає відкриті питання і альтернативні
можливості діяльності;
- тематизує всі заперечення проти всіх
позицій і шукає спільні масштаби між протилежними позиціями
та раніше невизнані шанси на узгодження, шукає краще взаєморозуміння
між протилежними позиціями;
- до своєї теми має лише потенційних
кооперативних партнерів і рівноправних учасників, визначає
як "супротивну позицію" лише противника по дискусії;
- намагається уникнути передчасної згоди
і шукає спільних процесів щодо роз'яснення і консенсусу;
- проти позиції, за якою дискусія неприйнятна,
однак відкрита для усіх протилежних позицій, отже, з самого
початку - плюралістична і завдяки дискусіям отримує нові
здатні до консенсусу позиції;
- намагається осягнути всі альтернативи
і оцінити їх у нормативній дискусії, не визнає серйозності
політики без альтернатив;
- визначає готовність до дискусії як
частину політичної ідентичності, шукає середини між здатністю
до дискусії та твердою позицією, особливо до збереження
ідентичності плюралістичних членських організацій" [1, 382].
Таким чином, Алфонс аналізує роздуми
Юберхорста як певні рефлексії, що мають розроблятися політичною
практикою. На думку Габермаса, можливість деліберативної
політики неможливо обґрунтувати емпірично. Недостатньо,
на його думку, використовувати методичні вказівки концепцій,
що аналізують політику з погляду стратегічних дискусій.
Тут виникає необхідність тих основних понять соціології
демократії, що описують способи оперування правовою політичною
системою з урахуванням розмірності дієвості легітимуючого
права. Тобто Габермас вважає неможливим емпірично обґрунтувати
концепції сучасної політики. Для унаочнення своєї тези Габермас
критикує модель демократії Вернера Бекера як емпірично помірну
концепцію демократії. Габермас аналізує позицію Бекера так:
"Бекер підкреслює, що політичні аргументи виснажуються у
їх громадсько-дієвій риторичній функції і не є раціонально
прийнятними. Бекер розробив філософську теорію, яка пояснює
і виправдовує правила ліберальної демократії. Однак сам
автор розуміє свою теорію як світоглядну рекламу правового
розуміння лібералізму" [2, 358]. Бекер використовує для
побудови своєї теорії демократії емпіричний матеріал, де
легітимність виступає мірою стабільності. Своє поняття демократії
він вводить через правила загальних, рівних виборів, панування
більшості.
Прийнятність правил більшості пояснюється
ідеєю приборканої боротьби за владу. Габермас аналізує розуміння
Бекером значущості правових норм у таких тезах: "Індивіди
самі навмисне продукують нормативні акти за допомогою добровільної
згоди. Цьому волюнтаристському розумінню значущості правових
норм відповідає позитивістське розуміння права: правом є
все і лише те, що визнає правом чинний політичний законодавець…
За умови волюнтаристського поняття нормативних актів вимога
значущості рішень більшості (як правові норми) не може обґрунтовуватися
колективною корисністю чи практичним розумом, для цього
потрібні були б об'єктивні масштаби" [2, 354]. Щодо меншин,
то Бекер виводить їх захист з класичних основних свобод.
Небезпека тиранії більшості усувається завдяки тому, що
більшість повинна мотивуватися страхом втратити свою владу,
а меншість - врахування зміни влади. Габермас критикує таку
ліберальну позицію Бекера, котра містить суперечності, оскільки
він не може відмовитися від нормативно змістовних елементів
опису політичного процесу. Габермас вважає, що рішення на
користь демократії не може розумітися раціонально обґрунтованим
за власними передумовами. Згідно з цими міркуваннями Габермас
вважає ядром демократичного процесу саме метод деліберативної
політики. "Цей вид демократії має наслідки для тієї концепції
центрованого в державі суспільства, від якого відштовхуються
традиційні моделі демократії. Відмінності виявляються як
у ліберальній концепції держави-охоронця економічного суспільства,
так і у республіканській концепції державно-інституціоналізованого
традиційного суспільства" [2, 358].
Габермас вважає, що сучасна політична
теорія має містити нормативні елементи. Основними кандидатами
в нормативній теорії політики він розглядає позиції республіканізму
та лібералізму. Для обґрунтування основного методу політики,
що пропонує Габермас, перед нами виникає необхідність окреслити
ці позиції в основних їх характеристиках.
Згідно з ліберальними поглядами перебіг
демократичних процесів відбувається у формі компромісу інтересів,
формування яких ґрунтується на ліберальних основних правах.
Він виконує функцію програмування держави як апарату публічного
керування в інтересах суспільства. Суспільство, за ліберальними
поглядами, виступає системою взаємодії приватних осіб на
основі ринкових господарських відносин. Тобто за цих умов
головним у ліберальній моделі стає не демократичне самовизначення
громадян, а державно-правове нормування економічного суспільства.
Тут Габермас акцентує увагу на головній характеристиці ліберального
розуміння політики: "…політика (в значенні формування політичної
волі громадян) виконує функцію зосередження та проведення
в життя приватних інтересів суспільного значення, на противагу
державному апарату, що спеціалізується на адміністративному
застосуванні політичної влади задля колективної мети" [3,
382].
Відповідно до республіканського розуміння
демократичного процесу для ходу соціалізації політика є
конститутивною. Демократія розглядається в цілому на рівні
з політичною самоорганізацією суспільства. Громадяни суспільства
свідомо, з власної волі утворюють асоціацію вільних носіїв
прав. Права громадян держави на участь у політичному житті
набувають форми позитивних свобод, завдяки чому вони можуть
брати відкриту участь у суспільній практиці та стають відповідальними
суб'єктами суспільства. Перебіг демократичного волевиявлення
відбувається у формі етично-політичного саморозуміння. Тобто
Габермас підкреслює, що в республіканській моделі демократії
держава виконує іншу функцію, ніж згідно з ліберальною концепцією.
"Виправдання існування держави полягає передусім не в оберіганні
рівних суб'єктивних прав, а в забезпеченні відкритого для
всіх процесу формування суспільної думки та волі, в ході
якого вільні та рівні громадяни досягають взаєморозуміння
стосовно того, які цілі та норми становлять спільний для
всіх інтерес. Тим самим від громадянина республіканської
держави вимагається більше, аніж постійна орієнтація на
власний інтерес" [3, 385]. Політичний прояв власних думок
та волі громадян формує суспільство як політичну одиницю
- така позиція республіканського розуміння держави.
Щодо поняття права дві вищезгадані конкуруючі
позиції мають різні погляди. Якщо ліберальна модель дає
змогу встановити окремі суб'єктивні права кожного окремого
індивіда, то згідно з республіканською позицією - ці права
залежать від об'єктивного правопорядку, що гарантує рівноправність
усіх громадян. У республіканському розумінні правом є певне
обмеження політичної волі, що відповідно є панівною в суспільстві.
Загальне благо полягає в здійсненні сукупності прав та законів,
котрі найближче та найкраще відповідають традиціям даного
суспільства. Для лібералів деякі права мають обґрунтування
на основі вищого закону і перебуває поза межами політики.
Ці права забезпечують існування зовнішніх структур та обмежують
панування політичної влади у вирішенні конфліктуючих інтересів
найбільш оптимальним способом, що задовольняє інтереси більшості.
Порівнюючи дві протилежні моделі демократії,
Габермас вказує як на переваги, так і на недоліки цих позицій.
На його думку, перевага республіканського розуміння полягає
в тому, що самоорганізація суспільства заснована на радикально
демократичній основі та комунікативному способі об'єднання
громадян. Це призводить до неприйнятності зводити колективні
цілі суто до угоди (операції) між конкуруючими протилежними
інтересами. Та все ж ця позиція має певні похибки, на які
акцентує увагу Габермас. "Недолік мені вбачається в тому,
що вона (республіканська модель) надто ідеалістична і ставить
демократичний процес у залежність від доброчинності громадян
держави, що орієнтуються на досягнення загального блага.
Адже політика складається не лише і навіть не в першу чергу
від розгляду питань етичного саморозуміння. Помилка полягає
в етичному судженні політичного дискурсу" [3, 389-390].
На його думку, дискурси саморозуміння - чи не головна частина
політики. Адже поряд з політичними інтересами часто важливе
значення мають і ціннісні орієнтації, що знаходяться в рамках
одного суспільного цілого в конфліктних позиціях. Збалансування
конкуруючих інтересів має досягатися за допомогою компромісів
між владними санкціонованими структурами. Габермас у цьому
випадку зосереджує свою увагу на необхідності певних умов
задля досягнення розумних та правильних рішень. Сторони
мають бути визначально готовими до співробітництва та мають
проявити свою волю та згоду до виконання відповідних правил,
які спрямовані на досягнення таких результатів, що задовольнятимуть
усіх учасників переговорів. Але Габермас підкреслює дуже
важливу деталь: формування компромісу має базуватися не
на раціональному дискурсі, що виключає звернення до стратегічної
дії, а на нормативно виправданих процедурах, що є запорукою
справедливості. Політичне право має бути засноване на всезагальних
моральних принципах.
Таким чином, Габермас стверджує, що не
ринок, а діалог має стати основною парадигмою для практичного
самовизначення громадян. Згідно з таким підходом автор роботи
"Фактичність та значущість" пропонує новий стиль політики
- деліберативний, котрого мають дотримуватися всі партії,
що борються за владні позиції державного апарату. Деліберативний
стиль політики має своєрідність політичного дискурсу. Теорія
дискурсу Габермаса вбирає елементи як ліберальної, так і
республіканської політичної моделі та інтегрує їх у поняття
ідеальної процедури обговорення і прийняття рішень. Деліберативність
вказує на прийняття певних установок таких, як:
- волевиявлення та готовність до соціального
співробітництва;
- згода щодо прийняття лише розумних
доводів;
- відкритість під час дискусії.
Таким чином, третя модель демократії,
яку пропонує Габермас, базується на умовах комунікації,
завдяки чому політичний процес передбачає досягнення справедливих,
обґрунтованих, розумних результатів. Значення цієї моделі
Габермас вбачає в такому: "Якщо ми робимо поняття процедури
деліберативної політики нормативно змістовним ядром теорії
демократії, то виникають відмінності і стосовно республіканської
концепції держави як моральної суспільності, і стосовно
ліберальної концепції держави як захисника економічної спільноти.
Порівнюючи три вказані моделі, я відштовхуюсь від того виміру
політики, який до сьогодні нас цікавив, передусім - від
демократичного формування суспільної думки і політичної
волі, що дають результат у всезагальних виборах та в парламентських
постановах" [3, 392].
Габермас вважає, що громадська думка,
опрацьована демократичним методом і перетворена ним на комунікативну
владу, може скеровувати в певних напрямах використання адміністративної
влади. Та не потрібно зводити цей процес до суто ідеальної
процедури прийняття рішень, на що орієнтовані погляди Джошуа
Коена. Габермас критикує характеристики деліберативного
методу Коена, що представлені в декількох постулатах: наради,
вільні від зовнішніх та внутрішніх впливів, мають відбуватися
рівноправно в аргументативній формі і бути доступними широкому
загалу людей. Габермас вказує: "Джошуа Коен освітлює поняття
деліберативної політики на основі "ідеальної процедури"
нарад та прийняття рішень, що повинні якнайширше відображатися
в суспільних інституціях. Однак Коен ще не надто енергійно
відмовляється від ідеї суспільства, керованого в цілому
деліберативно і, отже, політично організовано. Ця процедура
дійсно є ядром роздиференційованої, сформованої на правових
засадах політичної системи, однак в жодному разі це не модель
для всіх суспільних (і державних) інституцій" [2, 369].
Таким чином, розглянувши позицію Габермаса
щодо стану політики та демократичного процесу, характерного
для сучасного західного суспільства, можна зробити певні
висновки. За своїм саморозумінням деліберативна політика
залишається складовою комплексного суспільства, що розглядається
як цілісність з нормативного погляду теорії права. Метод
Габермаса є досить практичним і прийнятним у сучасних суспільствах.
Адже його деліберативна політика веде до встановлення внутрішніх
зв'язків між прагматичними дискусіями, компромісами та справедливістю.
Основою цієї концепції є структура мовної комунікації, комунікативне
знесуспільнення та діяльність, що орієнтована на порозуміння.
Говорячи про актуальність цієї теми статті,
потрібно акцентувати увагу на тому, що аналіз концепцій
правової держави німецької традиції в нашій країні є малорепрезентативним
на рівні монографій. Оскільки Україна перебуває лише на
початковому етапі побудови правової держави та входження
її у європейський правовий простір, виникає гостра необхідність
у нормативно-критичному філософському аналізі основних політично-прагматичних
питань та позицій. Розглянута в статті концепція щодо формування
правової соціальної держави може бути використана під час
аналізу політико-правових умов на рівні філософського науково-практичного
дискурсу та формування відповідного системно-категоріального
апарату, що відповідає сучасному науковому рівню.
ЛІТЕРАТУРА
1. Alfons Matheis. Diskurs als grundlage derr politischen
gestaltung: das politisch-verantwortungsethische Modell
der Diskursethik als Erbe der moralischen Implikationen
der kritischen Theorie Max Horkheimers im Vergleich mit
dem Prinzip Verantwortung von Hans Jonas - St. Ingbert:
Rцhrig, 1996.
2. Habermas Jьrgen Faktizitдt und Geltung: Beitrдge zur
Diskurstheorie des Rechts und des demokratischen Rechtsstaats.
- I. Aufl. - Frankfurt am Main, 1992.
3. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории.
- СПб., 2001.
<<< Повернутись на попередню
сторінку
