Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 40. - 14 др. арк.

_____________________________________________________________________

Я.І. Пасько,
доцент Донецької державної академії управління

ФЕНОМЕН ПРОСВІТНИЦТВА У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ: ВИМІРИ СВОБОДИ І КЛІЄНТЕЛИ

   Напевно, у філософії немає більш класичної і всеохопної проблеми, ніж проблема осмислення феномену європейського Просвітництва. Її осягнення є темою дискусій політиків, поважних науковців, інтелектуалів, представників різноманітних груп. Втім, в полеміці часто-густо зачіпаються лише побічні проблеми, дослідники відображають окремі питання історичного та соціокультурного розвитку Просвітництва, намагаючись уникати аналізу параметральних моделей розвитку європейської традиції, змістовного ціннісно-парадигмального порівняння різноманітних просвітницьких версій у базових діахронічних та синхронічних вимірах свободи та несвободи, громадянськості та підлеглості, солідарності та клієнтели. Відверто бракує синтетичних розвідок, які були б здатні, з одного боку, ґрунтовно відбити вплив феномену Просвітництва на європейську традицію в цілому, а з іншого - окреслити версії його функціонування у європейському соціально-культурному просторі. Зрозуміло, що жодна теоретична рефлексія нездатна охопити європейську теоретичну традицію в повному обсязі, адже вона постійно збагачується і поглиблюється. Проте очевидно, що аналіз європейської ідеї у фокусі Просвітництва має здійснюватись як шляхом зберігання базових цивілізаційних параметрів - свободи, демократії та громадянського суспільства, так і шляхом втілення ідеалів європейської ідентичності та правової держави в конкретну історичну практику. При цьому універсальні принципи європейського Просвітництва мають співіснувати з вишуканими романтичними версіями європейського суспільного розвитку. Інтеріоризація теоретичних вимірів соціально-філософської спадщини повинна поєднуватись з осмисленням європейського дискурсу в різноманітних соціокультурних контекстах. Водночас феномен європейської традиції, міцність громадянської нормативності не можна зрозуміти, не усвідомивши первинної ролі розуму в європейській культурі в цілому та в європейському Просвітництві зокрема. Розум у західноєвропейській традиції є не тільки абстрактною властивістю людини, а й автономною самостійною та домінантною силою, що змінює базові засади індивідуального та суспільного буття. Найбільш повно розум втілює себе в європейській традиції Нового часу. Саме тоді була побудована система філософських ідей, на основі яких можна було надавати колективним формам людського життя певної цілераціональності і свідомої передбачуваності. Відоме гасло Ф.Бекона - "знання є сила" у практичному плані проявляється у формі тотальної волі до влади, проективного панування над суспільством на засадах жорсткого раціонального контролю. Виникає система світоглядних орієнтирів, на яких базуються всі подальші емпіричні складові про закономірності суспільного життя, чинники його розвитку та здатності його світоглядного осягнення. Певна система ідей і становить основу проекту Модерну. Йдеться передусім про розуміння європейської традиції як прогресу у суспільній самосвідомості, досягнення на цьому шляху максимальної ясності та прозорості, максимального матеріального та духовного добробуту. Ця ідейна основа, через творчу спадщину Спінози, Т.Гоббса, Локка, французьких просвітників, Канта, Гегеля та ін., визначає підвалини європейської просвітницької традиції.
    Аналізу цієї традиції присвячені роботи багатьох європейських та українських дослідників. Серед знаних розвідок цього напряму виділимо теоретичні роботи Ю.Габермаса, Р.Дарендорфа, М.Фуко, Х.Арендт, П.Козловскі, Дж.Ст. Міля, Н.Єліаса, Дж. Єлштайн, Р.Шартьє, які з притаманною їм прискіпливістю відбили ідеали раціональності в приватній та публічній сфері Модерну, в європейському суспільному поступі. Не менш цікавими є аналітичні розвідки К.Апеля, А.Єрмоленка, А.Карася, В.Канкє, В.Кульмана, Л.Колаковського, А.Назарчука, Н.Хомського, що яскраво висвітлили етичні виміри розвитку європейської традиції Просвітництва, вплинули на розвиток комунікативної філософії, Дж.Локка, Т.Гоббса, І.Бентама, Дж.Роулза, Р.Дворкіна, Дж.Коена, Р.Нозіка, Ч.Тейлора, Я.Кіша, А.Селігмана, Р.Пайпса, В.Шинкарука, М.Поповича, В.Табачковського та деяких інших науковців, які плідно досліджували і досліджують взаємовідносини європейських інституцій, виміри права та власності, свободи та клієнтели в європейській соціокультурній традиції.
    Названі дослідники, за окремими винятками, головну увагу зосереджують на складових розвитку європейської ідеї. Водночас недостатньо висвітленими залишаються базові інваріанти і моделі європейського Просвітництва та їх вплив на загальний розвиток європейської традиції. Мета пропонованої статті полягає в тому, щоб акцентувати увагу на двох взаємодоповнюючих версіях європейського Просвітництва: англо-американській та континентальній, які в соціально-історичному плані відбивали виміри свободи та несвободи в європейській спадщині Просвітництва. Відповідно об'єктом розгляду є просвітницький етап розвитку європейської суспільності з характеристикою базових варіантів її втілення в соціально-історичну практику та можливості впливу просвітницьких ідей на європейську суспільну традицію в цілому. Таким чином, просвітницький феномен європейської традиції виступає предметом аналізу у різних вимірах.
    Розмірковуючи над теоретичною спадщиною та суперечливою соціально-історичною практикою, постійною боротьбою ідеалів свободи, солідарності та громадянського суспільства з контроверсійними тенденціями несвободи та тоталітарної підпорядкованості, не можна уникнути проблеми визначення базових параметрів Просвітництва, які у 1784 р. у праці "Що таке Просвітництво" сформулював Кант. Німецький мислитель визначає цю добу як вихід людства зі стану свого неповноліття. Суспільне повноліття, на думку фундатора німецької класичної філософії, можливе лише за умови свободи кожної людини публічно користуватися власним розумом та її звільнення від чинників, що обмежують розум і не сприяють суспільному розвитку [1, 27, 29]. Відтак, Просвітництво передбачає відмову від старих принципів та ідей і вимагає від кожного думати і діяти самостійно і без допомоги зовнішніх авторитетів.
    Характеризуючи базові складові Просвітництва, не можна оминути аналіз цієї доби, яку дав відомий французький дослідник А.Дюпрон і яка уявляється дуже слушною, зважаючи на вплив ідей цієї епохи на всю європейську традицію. Французький соціолог зазначає, що "світ Просвітництва є складовою більш глибинного та більш вагомого процесу - процесу становлення автономного суспільства громадян, що пориває з минулим світом традиції, а повертається до раціональних вимірів відкритого майбутнього політичного та інтелектуального життя" [2, 16].
    Отже, можемо стверджувати, що Просвітництво здійснило значну реструктуризацію суспільного, політичного та інтелектуального життя, внаслідок якої воно значною мірою перейшло під контроль філософії та науки, уособленням яких став критичний розум. Очевидно, що ресурс розуму актуалізував різноманітні виміри суспільного та громадянського втілення, забезпечив головні засади ліберальної демократії, маніфестував базові ліберально-демократичні принципи європейської традиції. Старі суспільно-політичні та економічні форми поступаються місцем розумній ринковій системі, що постійно вдосконалювалась, охоплюючи нові терени. До старих її складових долучалась нова земельна приватна власність і земельний капітал.
    Процес вдосконалення ринкової системи знаходить своє теоретичне обґрунтування в ідеології лібералізму і концепції суспільного договору. Таким чином, була віднайдена політична форма, адекватна ринковій економіці. Ця форма теж була побудована на раціональних засадах, а демократія стала головним проявом розуму.
    Можемо стверджувати, що повної домінантності та культурної значущості розум набуває з початком доби Модерну. Профанні процеси доби Ренесансу та Реформації, а пізніше і Просвітництво утверджують розум як визначальну константу європейської суспільності в усіх її проявах. Разом з цим виникає нове усвідомлення місця і ролі людини. Виникають сучасні нації, що створюються сукупною автономною волею самоврядних особистостей. Відповідно перед розумом постає завдання упорядкування суспільних надбань людства, спільним знаменником яких є збереження та відстоювання ідеалів свободи. У сучасному суспільстві можна спостерігати взаємну кореляцію вимірів розуму та свободи. Очевидно, що розум та строге мислення набували сили лише за умов наявності свободи, і так само суспільна та індивідуальна свобода знаходила підтримку з боку вимірів розуму.
    Утвердження пріоритетів розуму та свободи характеризує просвітницький проект суспільних відносин, відповідно до якого ресурси влади, заможності, сили мали постійно доповнюватись раціональними складовими суспільних відносин і вимірами громадянської автономності. Нова модель суспільних відносин була принципово антиномічною щодо попередньої епохи. На противагу суспільству класових і станових привілеїв, ієрархічному суспільству підлеглості і несвободи утверджуються ідеали розуму, істини, добра і краси, а суспільство та особа, позбавившись авторитетів, усе піддають критичному судженню. Формується новий тип особистості, який, за словами Б.Спінози, "є вільною людиною, що підкоряється тільки законам розуму" [3, 56].
    Раціональні підвалини автономності індивіда стають важливою константою правового виміру модерного ладу в цілому. Правовий принцип є основою будь-якої домовленості, за якою свобода громадянина повинна бути співвіднесена зі свободою інших осіб. Іншими словами, правовий принцип набуває для суспільства первинної значущості, "з котрого повинні виходити усі максими, що зачіпають суспільство" [4, 135-136]. Разом з тим правовий принцип передбачає відносну самостійність громадян, наявність основ правової держави, яка розглядає індивідів за законами їх власної самостійності: "Кожний ... сам собі є паном" [4, 146]. Відповідно до цього принципу держава має виконувати функції охорони законності і власності. Провідними підвалинами нової суспільної системи стали свобода людини і її власність, що втілювались в принципі індивідуалізму. Йдеться про той індивідуалізм, який став надбанням європейської традиції ще за часів Ренесансу і який беззастережно затвердився в добу Просвітництва. Поєднуючись з універсальними складовими Просвітництва, цей принцип і став аксіомою свободи. На теоретичному рівні стверджувались ідеї автономності особи від верховної влади. Особливо це помітно в творчості англійських, американських та голландських просвітників. Зокрема, Б.Спіноза вказує на те, що за нових умов "кожна людина без перешкод з боку авторитета верховної влади... може висловлювати свої думки" [3, 71]. Достатньо чітко принцип індивідуалізму можна простежити у Дж.Локка. Англійський мислитель розглядає людину як істоту, що здатна за допомогою розуму забезпечити власні інтереси через систему державних асоціацій і утвердити в суспільстві ідеали свободи.
    В межах просвітницької ідеологеми англійський мислитель започатковує ліберальну концепцію свободи, що детермінується законом, який обмежує самореалізацію та автономність кожної особистості таким чином, щоб забезпечити можливості інших осіб. Важливим модусом свободи виступає відповідальність, яка є важливою складовою цивілізованого суспільства. Саме цивілізоване просвітницьке суспільство утверджує ідеали свободи та відповідальності, відмежовуючи цінності цього суспільства від імперативів підлеглості та насильства. Дж.Маклін стверджує: "Відповідальність цивілізованої людини передбачала турботу не тільки про власну долю, а й про іншого і про суспільство в цілому" [5, 34]. Звичайно, не можна говорити, що в часи Просвітництва зародилися теоретичні підвалини "макроетики" з її акцентом на комунікаційних процесах, втім, необхідно усвідомлювати існування гострої суперечливості між двома етиками, що функціонують у тісному взаємозв'язку з дискурсивними практиками-етикою свободи, гідності, цивілізованості та етикою примусу, підлеглості. Якщо перша історично маніфестувала потребу та визнання іншого, то друга тяжіє до самозакоханості та приниження оточуючих. Обидві етики є невід'ємними складовими Просвітництва. Перша - була маніфестована на метафізичному рівні. Друга - часто-густо втілювалась в соціально-історичній практиці.
    Етика свободи історично репрезентувала себе в добу Просвітництва через заперечення усіх форм насильства. Вона створює раціональні передумови існування громадянського суспільства та правової держави, через виокремлення прав людини і можливостей їх захисту. Етика свободи передбачає можливості вибору для кожного, творчої комунікації особистостей та громадянських спільнот, взаєморозуміння і солідарності.
    Етика несвободи передбачає слухняність і спокій людини у своєму інфантильному становищі та неспроможність особи користуватись своєю здатністю до вибору. За відповідної форми соціальності людина заперечує саму себе. Вона постійно має засвідчувати свою абсолютну готовність підтримувати і зміцнювати умови свого поневолення, вона перманентно служить владі, безсила перед її примхами. Етос несвободи передбачає відносну безпеку та певні гарантії безпеки, але то є безпека рабства. Врешті-решт, така безпека є приниженням гідності особи та суспільства.
    Свобода дії людини в суспільному процесі здійснюється через виміри рівноправності, утвердження норм громадянського суспільства та солідарності. Громадянське суспільство поступово адаптує державу до своїх вимог, а держава, зі свого боку, забезпечує правові параметри існування громадянського суспільства. Вільні особистості утворюють солідарний соціальний простір, що функціонує без примусу державної влади і утворює такий стан взаємодії, в якому виникає злагода, або світ без насильства. У такому вимірі життя людини приймається за найвищу цінність, що зумовлена лише свободою. Ідеальні ракурси такої солідарності органічно не сприймають механічну підпорядкованість та підлеглість. Відомий польський філософ Л.Колаковський стверджує: "Сутність солідарності в тому, що вона не може бути ієрархізована, інституалізована, відповідно, не визначається контекстом відносин один з нас, а навпаки, за походженням орієнтована на сприйняття іншого як свого" [6, 233].
    Солідарність органічно укорінена в історичний досвід плідної раціональної комунікації та толерантності до інших культурних традицій. Іншими словами, солідарність сприяє розширенню колективної ідентичності і сприйняттю іншої спадщини, якщо вона не суперечить фундаментальним принципам цивілізованого суспільства. Р.Рорті зауважує, що у "місці зустрічі з іншим поняття солідарності та гідності збігаються у контексті етики свободи" [Цит. за: 7, 211]. Таким чином, солідарність є і модусом свободи, і ствердженням раціонального способу буття, а не простою реакцією на здійснення насильства. Історично цивілізовані форми солідарності набувають свого значення лише поступово, відіграючи дедалі вагомішу роль в "онтологічному укоріненні буття людини", і виконують функцію соціального сподівання на краще, прагнення до свободи.
    Свобода історично передбачає публічність і прозорість. Вона має відповідати спільним громадянським інтересам. Громадянська відкрита дія, народившись в античному світі, вельми яскраво втілюється в європейську традицію за часів Просвітництва. Саме в цю епоху можна спостерігати переосмислення вимірів публічності та приватності. Публічне користування розумом органічно відмежовується від приватного його імплементування, яке має місце лише в локальній сфері, серед обмеженого кола людей. Сфера публічності, як і за часів античності, стає уособленням свободи. Саме в цій сфері відбувається протиставлення цивілізації та дикунства, раціональності та чуттєвості, освіченості та невігластва, свободи та підлеглості. Саме тут утверджується "просвітлена" особистість, яка має необмежену свободу, самостійність мислення та високий рівень освіченості. Очевидно, що освічених людей не так багато, але вони утворюють параметри поведінки для всього суспільства. Ідеали Просвітництва передбачали утворення взірцевого суспільства громадян світу, цивілізованого суспільства, в якому вигода одного індивіда не перетворюється на поразку іншого. Навпаки, відносини за принципами підлеглості та несвободи на теоретичному рівні усуваються, натомість складається розуміння і потреба взаємодоповнення і взаємозбагачення людей з рівними правами.
    Таким чином, можна говорити про формування базових складових свободи і несвободи доби Просвітництва. Згідно з просвітницькою ідеологемою, свобода репрезентується у формі поваги до іншого, а межі свободи визначаються тільки законом і повагою до державних інституцій. Парадигма свободи, правового ладу, демократії і приватної власності стає теоретичним імперативом і суспільним ідеалом, об'єктивуючись в ідею громадянського суспільства.
    Ідеали добра, краси, справедливості, толерантності, свободи, на жаль, дуже часто вступали у суперечність з протилежними історичними тенденціями Просвітництва. Високі ідеали цієї епохи (ідеали свободи, рівності, братерства, суспільного вдосконалення) часто-густо перекреслювались конкретною соціально-історичною практикою. Варто згадати і про соціально-історичні наслідки ідеї "просвітлення всього людства", що була втілена кривавими засобами, зокрема у Французькій революції. Необхідно пам'ятати і про постійні війни та конфлікти того часу, що явно суперечили ідеям І.Канта щодо "вічного миру", Локка, Фергюсона та багатьох інших. Врешті-решт, йдеться і про катастрофічне зниження не лише норм і принципів моралі, а й самоцінності людського життя в ті часи. У цьому контексті дуже влучними видаються слова французького соціолога Р.Шартьє: "Засновуючи мирні та лояльні вчені громади, просвітлена еліта була переконана в тому, що її діяльність сприятиме загальному благу, проте, виявилось, що вона є винахідником механізмів терору, що був втілений в якобінській демократії" [7, 211]. Очевидно, що має місце певна кореляція між теоретичними і правовими ідеями і жахливою історичною практикою. Практика терору часто-густо надихалась рішеннями Французьких Національних Зборів, ідеями Руссо та Маблі щодо теорії загальної волі. "Все було вирішено тоді, коли Національні Збори замість загальних інтересів надали перевагу політичній волі, замість різноманітності надали перевагу уніфікації, а верховну владу поставили вище прав людини, що і призвело до терору" [7, 144]. Зрештою, можемо говорити про антиномічні тенденції історичного розвитку просвітницьких ідеалів, що збагатили європейську традицію суперечливими вимірами свободи і підлеглості.
    Отже, свобода як домінанта європейської суспільної традиції, як світоглядна парадигма історично вступає в конфлікт з парадигмою клієнтели, несвободи та насильства. Для того щоб повніше усвідомити доленосне протистояння суперечливих тенденцій у Просвітництві, проаналізуємо теоретичні та соціально-історичні версії цього феномену.
    Континентальна модель Просвітництва: теорія і практика.
    У континентальній традиції завжди існували складні взаємовідносини між державою та громадянським суспільством, між метафізичними пошуками та соціально-історичною практикою. Найбільш типовою для цієї традиції історично вважається французька просвітницька модель суспільного розвитку, яка значною мірою відрізнялась від англійської та американської. Аналізуючи англійську та французьку революції, А.Токвіль свого часу зробив висновок про суттєві відмінності між ними. За його переконанням, французька Декларація прав людини, на відміну від англійського досвіду, визначала не стільки утвердження нових громадянських прав, скільки відмову від попередніх. Свобода, як і рівність, в цьому документі залишається декларативним принципом. Дійсно, у Франції відбувся жорсткий розрив з попередньою спадковою, ієрархічною традицією, але насильницька ліквідація аристократичних свобод призвела до спрощеного розуміння свободи і підкорення індивіда державі в публічному і приватному житті. У німецьких князівствах ситуація була дещо інша, зважаючи на традиції Магдебурзького права, але і тут громадянське суспільство було підпорядковане бюрократичній владі. За таких умов свобода людини була обмеженою, а етика не могла мати самостійного статусу. Вона була поглинута інтересами держави. Панівною і за часів Просвітництва продовжувала залишатися евдемоністична державна етика, яка мала міцне історичне підґрунтя.
    Очевидно, що евдемоністична етика мала свої корені в монархічній формі правління. В цих умовах консолідація влади монаршою особою мала історичний сенс і створювала можливість для втілення системи міцної державної політики заради суспільного поступу. Евдемоністична державна етика була історично репрезентована в меркантилізмі французького абсолютизму та в німецьких князівствах ХVІІІ ст. Така держава демонструвала щодо суспільства ідеали патерналізму та примусу. Очевидно, що виміри евдемоністичної етики суттєво відрізнялись від універсалістської деонтологічної етики попередньої епохи. Суперечність в етичних настановах співіснувала з відмінністю в правових аспектах різних епох. Для континентального, зокрема, французького, суспільства спадкові права тривалий час визнавались безумовними. Втім, для суспільства Нового часу право поступово вже почало визначатись волею монаршої особи, що була орієнтована не на норми природного права, а на благополуччя власної держави. Виміри етичного патерналізму, виконавши свою місію, поступово вичерпали себе. Більше того, вони стали небезпечними, на що звернув увагу М.Вебер. Він апелює до інтелектуального середовища у зв'язку з базовою загрозою для модерного суспільства - панування держави загального блага. "Держава загального блага переносить право і владу господаря з родини в буржуазне громадянське суспільство" [8, 43]. Схожої позиції дотримувався І.Кант, який фокусує увагу на несумісності ідеї загального щастя з базовими умовами існування просвітницької держави. Німецький філософ стверджує, що евдемоністична етика органічно призводить до деспотизму та насильства, репрезентуючи виміри несвободи. "Суверен бажає за своїми поняттями зробити народ щасливим і стає деспотом" [9, 93]. Таким чином, можна говорити про спільні проблеми континентальних держав - Франції та Німецьких князівств в процесі боротьби ідеалів свободи і підлеглості.
    Найбільш гостро монаршу державу ідеального блага піддають критиці представники французького і німецького Просвітництва: І.Кант та В.фон Гумбольдт. Етиці підлеглості європейські просвітники протиставили ідеал формальної правової держави. І.Кант, зокрема, зазначає, що деспотична держава загального блага має поступитися місцем розумній державі, в якій автономна воля кожної розумної істоти узгоджується із загальними правовими законами [10]. Автономність громадянської волі стає головною константою звичаєвості, а свобода стає фокусом як особистого, так і громадянського життя. Свобода стверджується передусім у правовій площині. Правовий принцип, за нової моделі, визначає взаємовідносини особи, громадянського суспільства та держави. Право лише задає параметри "обмеження свободи кожної особи умовою її згоди зі свободою всіх інших на законних підставах" [10].
    Правовий лад, відповідно до якого свобода однієї особи узгоджується зі свободою інших громадян, є первинною умовою існування суспільства, в якому кожний має право на власну громадянську позицію і моральні переконання.
    Розмежування права та моралі має принципове значення в просвітницькій теорії правової держави. Просвітники, на відміну від античних філософів, не ототожнювали правові і моральні норми. Кожна з цих сфер має свою межу відповідальності. Правова держава зобов'язує своїх громадян лише до збереження загальних правових норм, а не до втручання в їх моральні переконання. Правова держава історично використовує примус та насильство для втілення своїх юридичних постулатів. Натомість сфера моралі виключає примус та насильство і утверджує тільки виміри свободи. Просвітницький ідеал полягає в утвердженні права громадянина, особистості користуватися правом моральної свободи.
    Очевидно, що етичні виміри свободи найбільш яскраво висвітлені в німецькій просвітницькій традиції. Зокрема, використовуючи базове поняття своєї етичної концепції - категоричний імператив, І.Кант намагався осягнути глибинні підвалини свободи. Він розмірковує над співвідношенням моралі і права, свободи і необхідності, індивідуального та суспільного, публічного та приватного.
    Відповідний етичний дискурс виходить з автономії конкретної особистості. Людина усвідомлюється як найвища мета, як істота, що утверджує себе в гуманістичному середовищі. Така людина усвідомлює себе не тільки як громадянин, але і як особа, що постійно перебуває в ситуації морального вибору.
    Згідно з ідеями німецької інтелектуальної традиції, особистість кожною своєю дією вибирає спосіб поведінки, виміри свого життя. Визначальним для формування особистості стає поняття власності. Тільки власник, господар незалежного майна може вважатися громадянином в повному розумінні: "Буржуазне громадянське суспільство ... складається з багатьох незалежних власників і господарів," - стверджує І.Кант. Базовою моделлю для німецьких просвітників стає ринкова модель існування суспільства, яке надає найкращі можливості для реалізації всім вільним економічним суб'єктам. Така модель суспільного життя органічно протиставлена ідеалам несвободи та насильства. Свобода може бути обмежена лише нормами права, а не волею держави чи іншої особистості. Тільки вільна в економічному та політичному відношенні особистість може стати справжнім репрезентантом громадянського суспільства і сприяти розвитку людства в цілому.
    Свобода виступає найвищою цінністю в німецькій та французькій інтелектуальних традиціях. Незважаючи на те, що ставлення до неї та її інтерпретація у французькому та німецькому розумінні в усі часи були різними, вона ніколи не мала функціонального значення, а була умовою загального ціннісного виміру. На жаль, соціально-історична практика далеко не завжди узгоджувалась з просвітницькими ідеалами.
    Можна говорити про інтелектуальну конфронтацію передусім німецьких просвітницьких ідеалів свободи та правової держави з традиційною евдемоністичною етикою, що була побудована на принципах підлеглості та несвободи. Остання часто-густо була уособленням конкретної соціально-історичної практики, яка існувала у взаємозв'язку з ідеями французьких просвітників.
    Загальновідомо, що фундаментальні історичні події Нового часу, зокрема Французька революція, були підготовлені істотною філософською рефлексією. Очевидно, що Декларація прав людини від 1789 р., як і самі революційні події того часу, були втіленням теоретичної рефлексії французьких просвітників. Спостерігається синтез філософії індивідуалістичної держави загального блага та ідеї суспільної угоди Ж. Ж. Руссо. Французькі просвітники на теоретичному рівні заперечували повне домінування раціоналістичних тенденцій. Зокрема, Руссо в почуттях вбачає базову складову духовної діяльності людини і можливість для народу змінити суспільну реальність навіть насильницьким шляхом, якщо зачіпаються його права. Відомо, що стаття 1 Декларації є уособленням свободи, що підтверджується словами: "Люди народжуються вільними. Вони залишаються вільними і рівними у своїх правах" [11]. Така позиція повністю узгоджується з теоретичною позицією Ж. Ж. Руссо, згідно з якою людина теж народжується вільною. Соціально-історична практика не влаштовує французького мислителя, і він за допомогою теоретичних ідей, передусім "Суспільного договору", намагається їх змінити, як намагались це зробити й інші представники французького Просвітництва. Французьке Просвітництво історично стало апологією загального, колективного цілого. Політика терору в багатьох аспектах була втіленням теоретичних ідей цих мислителів. Виміри свободи, демократії, громадянського суспільства були розчинені в Загальній Волі держави. Квінтесенцією такої позиції можуть бути слова Ж. Ж. Руссо: "Тільки одним загальним інтересом і має керуватися суспільство" [11, 46]. Можна говорити про те, що більшість постанов Комітету суспільної безпеки були запозичені з "Суспільного договору", а ідеї французьких просвітників значною мірою зумовили жахливу історичну практику Французької революції. Евдемоністична етика підлеглості і несвободи на тривалий час стала втіленням французької історичної дійсності. На відміну від ідей німецького Просвітництва, які лише частково зачіпали історичну реальність, ідеї французьких просвітників мали практичне втілення.
    Характеризуючи континентальну традицію в цілому, необхідно говорити про домінування етики підлеглості і несвободи, пріоритет державного над суспільним, загального над одиничним. Континентальній моделі суперечила англо-американська модель, яка теж значною мірою зумовила подальший розвиток європейської традиції в цілому.
    Англо-американська модель: свобода чи клієнтела?
    Аналізуючи англо-американську модель суспільного розвитку, звернемо увагу на дотримання раціонально зумовлених принципів у метафізиці і у соціально-історичній площині. Відомо, що закони американських штатів спиралися передусім на англійську просвітницьку традицію, зокрема, на філософію Дж.Локка. Свобода і захист людини в англійській традиції стверджувались протягом тривалого часу, починаючи з Середньовіччя. Англійські просвітники лише на теоретичному рівні підтвердили право людини існувати автономно від державної влади. Під час дебатів, що були розгорнуті в період громадянської війни в Англії, були сформовані ідеї правової держави, а Дж.Локк дав раціоналістичне витлумачення взаємовідносин суспільства і держави, окресливши параметри правової свободи особи та її автономності від державних політичних інституцій.
    Теоретичні виміри свободи були втілені і в працях Д.Г'юма, А.Сміта та А.Фергюсона. У розвідках Г'юма були закладені правові аспекти свободи через тлумачення англійської історії як поступового і невпинного становлення правового ладу. Достатньо чітко простежується його теоретична рефлексія щодо публічної та приватної сфери. Остання ідентифікована з юридичними процедурами, які мають суто інструментальне значення і пов'язані з приватними інтересами. Так, індивідуальний інтерес і корисність стають головною базовою основою соціального порядку. Вигода становить сутність публічних відносин в британському суспільстві.
    Відповідно до ідей Г'юма кореляція між мотивацією і вільними діями подібна за формою як зв'язок між причиною і наслідком у сфері природи. Схожі взаємовідносини спостерігаємо між свободою і необхідністю, які виступають як цілком узгоджувані. Під свободою маємо розуміти здатність особи діяти чи не діяти під впливом вольової детермінації. Первинним стає мотив вибору, а не його свобода.
    Скептицизм Г'юма сприяв формуванню певної упередженості щодо формування моральних імперативів людини. Йдеться про тип етичності, який визначається інтересами користі, прибутку та вигоди, що уособлюються в ідеях приватної власності і домагання влади. Етичність іншого плану випливала з ідей А.Фергюсона та А.Сміта. Вона складається навколо функціональних чеснот морального права, синтезованих спільними потребами досягнення суспільного блага та гідного способу існування. А.Фергюсон піддає сумніву утвердження виміру свободи лише на основі права на власність. Свобода має передусім моральне значення. Моральні чинники не є тотожними розумовим, але вони є підставою ввічливості та цивілізованості.
    Саме моральний аспект стає важливим фактором розвитку цивілізованого громадянського суспільства, яке створюється за принципами солідарності та навколо інтересів громадянського добра. В контексті цих інтересів стверджуються ідеали рівності, ввічливості, толерантності та свободи. Таке суспільство за етичними ознаками суперечить вимірам корисливості, підлеглості та несвободи. На основі моральних детермінант філософії шотландської школи здійснювався цивілізаційний прогрес у розвитку англійського громадянського суспільства та державних політичних інституцій. Протилежна етичність передбачала деградацію морального аспекту суспільної поведінки, применшення її значення та розчинення в економіці. Львівський дослідник А.Карась вказує на контекст людяності та етичності, що був історично властивий британській традиції [12, 104].
    У теоретичних розвідках А.Сміта і А.Фергюсона дається специфічне розуміння суспільних відносин, яке певною мірою доповнювало правову концепцію Дж.Локка. Представники шотландської школи прагнули дійти синтезу між раціональним та чуттєвим, індивідуальним і суспільним, приватним і публічним. Історична практика складається з різноманітних складових, як морального, так і економічного характеру, а громадянське суспільство діє не тільки під впливом корисності, а й під впливом моральних чинників, чинників доброзичливості, яку людина історично знаходила в собі і в своєму найближчому оточенні. Таким чином, правовий ідеал Локка доповнювався морально-етичними ідеалами А.Сміта і А.Фергюсона, які теж вплинули на розвиток європейської традиції в цілому і англійської суспільної традиції зокрема.
    Наступним важливим чинником, що вплинув на розвиток англійського суспільства, була традиція звичаєвого права та "Великої хартії вільностей". На підставі цього документа були створені юридичні засади, що захищали особу від свавільного арешту і ув'язнення, від судового вироку. За понад дві сотні років політичної боротьби в Англії ствердження індивідуальної свободи стало провідним ідеалом, що втілювався в громадянських традиціях та інститутах. Практично всі англійські і шотландські теоретики визнавали роль громадянських традицій і звичаєвості в усьому, що стосується поширення свободи та розвитку громадянського суспільства.
    Таким чином, британська традиція свободи історично розвивалась через традиційні інститути, звичаєві норми та розвиток правових інституцій. Роль британських традицій в усвідомленні свободи і прав людини постійно відзначав Е.Берк. "Наша свобода має свою генеалогію... Англійці успадкували свободу... як спадок, що дістався від пращурів" [13, 276-277]. З традиції випливає і інститут влади, який забезпечував передусім індивідуальну свободу і правові, демократичні форми існування суспільства.
    Дійсно, Англія на тлі континентальних країн вже в ХVІІ ст. являла собою приклад високорозвинутого на той час громадянського суспільства, що зумовлювалось не тільки історичною традицією свободи, міцними правовими нормами і громадянськими чеснотами, а й причинами соціально-економічного характеру. Необхідно зважити на швидкий темп промислової революції в Англії, зведення до мінімуму феодальних відносин у сфері землекористування, розвиток ринкової системи.
    Англійська модель протягом трьох століть достатньо повно забезпечує розвиток громадянських свобод, цінність особистості. Саме тут виміри свободи відігравали помітну роль у формуванні ідеалів, цінностей та громадянських орієнтирів. Саме в цій країні метафізичні пошуки і соціальна практика вписувались у простір свободи.
    Схожі процеси спостерігаємо і в Америці. Тут історично, через діяльність громадян, постало відповідне суспільство, а лише потім, з благословення громадянського суспільства, була створена держава. Ця думка підтверджується теоретичними джерелами. "Всім індивідам притаманна природна схильність до суспільного життя, яке існує ще до виникнення держави", - стверджує Т.Пейн [14, 288-289]. Американське суспільство постійно вдосконалювалось через інститут самоврядування.
    Ідея самоврядування завжди була наріжним каменем розвитку американського суспільства. Згідно з сталою американською традицією, громадяни самі обирають посадових осіб і утримують їх за власний кошт. Держава, в американській традиції, завжди була лише втіленням суспільної волі. Вона історично була позбавлена недоліків континентальної держави, яка віддаляла людину від її свободи і часто-густо обороняла феодальні привілеї. Американська традиція не підкоряється Загальній Волі, а сприяє правам особи, що має автономні від держави виміри існування.
    Можна говорити про різне ставлення американської та континентальної суспільної думки до вимірів права і закону, про що свідчить аналіз французької Декларації прав людини та американського Білля про права. Зокрема, юридичні статті французької Декларації прав людини свідчать про підкорення громадянина закону як квінтесенції Загальної волі. Зовсім інші акценти спостерігаємо в американському юридичному документі. Відповідно до нього увага фокусується на тих правах та засобах, які є в розпорядженні кожної особи для захисту від державного насильства і юстиції. Концептуальним підтвердженням цієї думки можуть бути також статті Білля про права особи, відповідно до яких кожна особа в суспільстві має право на захист своєї свободи, щастя життя, права приватної власності. Згідно з діючим законодавством кожен репрезентант національної громади в Америці історично мав захист від беззаконня та приниження власної гідності. Тільки ця країна надавала необмежені правові можливості для автономного існування особи щодо держави.
    Саме Америка разом з Британією започаткували ліберальні виміри європейської традиції, а метафізичні аспекти свободи тут узгоджувались з конкретною історичною практикою. На відміну від континентальної традиції, згідно з якою особа розчинялася в державному цілому, а громадянські інститути були недостатньо міцними, англо-американська модель завжди достатньо чітко розрізняла громадянське суспільство і державу. Пріоритет щодо реалізації прав людини став головним завданням всього суспільства, що створило демократичну конституцію і правову державу, спроможну гарантувати захист усіх громадянських прав.
    Англо-американська модель суспільного розвитку найбільш яскраво втілила просвітницьку ідею створення всесвітнього цивілізованого суспільства, яке сприяє міцним та раціональним політичним інституціям і яке позбавлене примусу та насильства щодо особистості. На жаль, українське суспільство, хоча і мало просвітницькі традиції, не змогло повною мірою адаптуватися до європейських цивілізаційних процесів.
    Таким чином, розвиток європейської традиції тісно пов'язаний з концептуальними витоками та ідеями Просвітництва. Ця історична доба постає у вимірі розвитку Модерну. Гранднаративами цього проекту були: логоцентризм, моністичність осягнення світу, необмежена віра в суспільне і цивілізаційне вдосконалення, втілення просвітницьких ідеалів свободи, рівності, братерства, морального та звичаєвого вдосконалення. Саме доба Просвітництва чітко відділила цивілізованість від дикунства, раціональне від чуттєвого, публічне від приватного, етику свободи і солідарності від клієнтеліської етики підданості та несвободи. Можна говорити про доленосні суперечності європейської традиції, що постають у межах континентальної та англо-американської просвітницької моделі. Ці моделі є творчим синтезом теоретичних пошуків та соціально-історичної практики, гуманізму і громадянського суспільства, з одного боку, підлеглості та насильства - з іншого. Водночас англо-американська модель надає більше можливостей для втілення ідей свободи та правової захищеності. Ця модель значною мірою вплинула на подальший розвиток європейської цивілізації.
    Втім, остання теза потребує більш детального аналізу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кант И. Ответ на вопрос: Что такое Просвещение // Кант И. - Сочинения: В 6 ти тт. - М., 1966. - Т. 6.
2. Dupron A. Political writings. Cambridge texts in the history of political thought. - Cambridge, 1988.
3. Спиноза Б. Теолого-политический трактат. - М., 1992.
4. Фридман М., Хайек Ф. О свободе. - М., 2003.
5. McLеаn Gеоrg F. Philosophy and civil society: its Nature; its Past; its Future. Research in Values and philosophy. - Washington, 1999.
6. Колаковській Л. До питання про поняття свободи // Громадянське суспільство. - Львів, 2001.
7. Шартье Р. Культурные истоки Французской революции. - М., 2001.
8. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. - К., 1994.
9. Кант И. О поговорке "Может быть, это и верно в теории, но не годится для практики" // Кант И. Сочинения: В 6 ти тт. - М., 1965. - Т. 4(2).
10. Кант И. Основы метафизики нравственности // Кант И. Сочинения: В 6 ти тт. - М., 1965. - Т. 4(1).
11. Руссо Жан-Жак. Об общественном договоре, или Принципы политического права // Руссо Ж. Ж. Трактаты. - М., 1969.
12. Карась А. Громадянське суспільство. - Львів, 2001.
13. Берк Е. Свобода і влада // Консерватизм. Антологія. - К., 1998.
14. Пейн Т. Права людини. - Львів, 2000.

<<< Повернутись на попередню сторінку