Публікації Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 40.
- 14 др. арк.
___________________________________________________________________________
Т.В. Мотренко,
кандидат філософських наук, начальник Головного управління
державної служби України
ГЕГЕЛІВСЬКІ МОТИВИ У ФІЛОСОФСЬКІЙ ТВОРЧОСТІ СЕРГІЯ І ЄВГЕНА
ТРУБЕЦЬКИХ
Філософія всеєдності В.Соловйова, окресливши
нові підходи до вирішення корінних світоглядних питань,
водночас поставила низку проблем, обговорення яких визначило
основний зміст цілого історичного періоду в розвитку російської
й української філософії, який дістав назву релігійно-філософського
Ренесансу кінця ХIХ - початку ХХ ст. Деякі з цих проблем
були певною мірою розв'язання самим основоположником філософії
всеєдності; решта ж стала об'єктом тривалих творчих пошуків
численних його послідовників.
Найближчими послідовниками В.Соловйова,
які в прямому розумінні слова перейняли творчу естафету
з рук помираючого учителя, були його друзі і соратники брати
Сергій та Євген Трубецькі.
Вплив В.Соловйова на їхню творчість був
воїстину величезний: він простежується не тільки в загальних
світоглядних і методологічних установках, а й у конкретиці.
Подібно до того, як уся ідейна еволюція В.Соловйова супроводжувалась
безперервним його спором-діалогом з Гегелем, так само гегелівська
тема постійно присутня і в творчих пошуках братів Трубецьких:
у жвавій дискусії з великим німецьким діалектиком вони формували,
розвивали й удосконалювали власні погляди. Тому-то не можна
дати адекватної оцінки їх філософській творчості, не беручи
до уваги їхнього ставлення до філософії Гегеля.
Брати Трубецькі, з раннього дитинства
пов'язані узами міцної дружби, разом проходять шлях складної
духовної еволюції від юнацького нігілізму і захоплення позитивізмом
через засвоєння досвіду німецької філософії до релігійної
філософії. Вирішальний вплив на формування їх філософського
світогляду справили знайомство і дружба з В.Соловйовим.
У своїх принципових пунктах філософські погляди братів Трубецьких
були досить близькі: це і дає часом підстави розглядати
їх "разом узятими", що, на нашу думку, зовсім некоректно
з історико-філософського погляду. Загальна ідейна близькість
аж ніяк не позбавляє їхні погляди цілком самостійного характеру,
що й зумовлює необхідність окремої розмови про кожного з
них. І почнемо цю розмову з ідей князя Сергія Миколайовича
Трубецького (1862-1905) - першого як за віком (він був на
рік старший за Євгена), так і за силою філософського обдарування.
Гегелеві належало помітне місце у філософському
світогляді С.Трубецького - як у процесі його формування,
так і власного філософствування. Подібно до В. Соловйова
(ці слова можна буде вживати не один раз, говорячи про С.Трубецького),
він разом із братом переживає бурхливу філософську еволюцію
в юному віці - ще на гімназичній лаві. Знайомству з німецькою
філософією в цьому процесі буде належати помітна роль. Надалі,
вже в Московському університеті, добре знання німецької,
зокрема гегелівської, філософії стане причиною зближення
братів Трубецьких із визначним гегельянцем Б.М. Чичеріним.
Величезне значення не тільки для поглиблення
знань С.Трубецького в німецькій філософії, а й для формування
всього складу його наукового характеру відіграє закордонне
відрядження в 1890-1891 роках. Тут він зав'язує тісні стосунки
з видатним німецьким теологом і істориком християнства А.Гарнаком
і істориком, великим знавцем античної філософії Г.Дільсом.
"Німецька школа" справить значний вплив на творчу манеру
С.Трубецького-ученого, який завдяки своїм працям "Метафізика
в Стародавній Греції" і "Вчення про Логос у його історії"
став найзначнішим істориком античної філософії і релігії
в тодішній Росії. Як свідчать листи С.Трубецького до брата,
він сам дуже високо цінував надбаний на Заході досвід. Блискуче
знання німецької філософії - від середньовічних містиків
до Шопенгауера і Гартмана - варто підкреслити особливо,
тому що воно не привело С.Трубецького в його оцінках німецької,
насамперед гегелівської, філософії до якихось принципово
нових, порівняно із соловйовськими, висновків. Це ще раз
свідчить про силу впливу на нього В.Соловйова.
Очевидність цього впливу настільки велика
і настільки підтверджується як біографічними свідченнями,
так і всім складом світогляду С.Трубецького, що про нього
пишуть як про факт, який не підлягає сумніву. Так, відзначаючи
ідейну еволюцію С.Трубецького, В.Зеньковський пише, що знайомство
з "Критикою абстрактних начал" завершило "у С.М. Трубецького
повернення до християнства, до релігійної метафізики" [1,
332]. "Найближчі друзі В.Соловйова, брати Трубецькі,- вважає
він,- у справі розвитку напрямку, накресленого Соловйовим,
повинні бути... висунуті на перший план" [1, 331].
"Найближчими послідовниками Соловйова
були князі Сергій і Євген Трубецькі, - пише С.Левицький.
- Втім, обидва вони відзначалися великим філософським обдаруванням,
і їхнє слідування Соловйову було аж ніяк не сліпим, а критичним.
Проте вони перебували під сильними чарами Соловйова на всьому
своєму філософському шляху" [2, 219].
Заслуговує на увагу думка М.Лосського
про роль філософії Гегеля в процесі переосмислення С.Трубецьким
вчення В.Соловйова: "Вчення С.Трубецького сягає своїми коренями
системи В.Соловйова, яку він, проте, піддав перегляду у
світлі критики теорії пізнання Канта і післякантівського
метафізичного ідеалізму, особливо Гегеля" [3, 178]. На можливість
подібного "раціоналістичного" прочитання вчення В.Соловйова
свого часу вказував Е.Радлов: "Оскільки у філософії Соловйова
раціоналістичні елементи уживались з містичними, то в його
послідовників можна розрізнити два напрямки: по-перше, більш
раціоналістичний і, по-друге, той, який переважно розвинув
містичну сторону. До першої групи належить талановитий кн.
С.Трубецькой" [4, 141].
Вплив Гегеля іноді простежується саме
в способі філософствування С.Трубецького. Так, А.Поляков
пише: "Конкретно-ідеалістичне" світорозуміння дістає у Трубецького
нове обґрунтування за допомогою "закону універсальної співвідносності",
що схожий з розвинутим у німецькій філософії (особливо Гегелем)
принципом загального діалектичного зв'язку" [5, 261].
Усе це, однак, не дає, на нашу думку,
підстав говорити, що вплив гегелівської філософії скільки-небудь
істотно відбився на ставленні С.Трубецького до ідей В.Соловйова.
Їх вплив ніколи не послаблювався, повною мірою він відчутний
і в оцінках філософії Гегеля, які давалися С.Трубецьким.
Ще менше, здається, є підстав для того,
щоб пов'язувати погляди С.Трубецького з гегельянством. Тенденція
до цього явно проглядається у Дм.Чижевського, хоча його
прямі заяви з цього приводу відзначаються суперечливістю
і невизначеністю. Так, він заявляє: "Сергій Трубецькой стоїть
біля витоків нового російського гегельянства, хоча філософію
Гегеля в цілому він і відхиляє" [6, 333]. Це загадкове твердження
Дм.Чижевського доповнюється гіпотезою про можливий гегельянський
характер, якого могла б набути творчість С.Трубецького,
якби вона не була перервана його передчасною смертю: "Сам
він хотів розвинути систему "конкретного ідеалізму", чого
йому вже не довелося зробити; в усякому разі ця система,
мабуть, у такому самому розумінні могла б вважатися "подальшим
розвитком" гегельянства, як наприклад, система Дебольського.
Близькість Трубецького до російської релігійної філософії,
звичайно, додала б його системі особливого забарвлення.
У деяких пунктах "подальший розвиток" гегельянства був би
у Трубецького уточненням думок самого Гегеля" [6, 335].
Не кажучи вже про принципову сумнівність подібного роду
гіпотез щодо того, чому не судилося відбутися, не можна
не відзначити, що навіть виклад Дм.Чижевським оцінок, які
давалися С.Трубецьким Гегелеві, жодним чином не схиляє до
прогнозів про можливу еволюцію С.Трубецького у бік гегельянства.
Навпаки, усе сказане ним про Гегеля свідчить про те, що
у своїх оцінках його вчення С.Трубецькой рухається у фарватері
соловйовських ідей.
У зв'язку з цим нам видається правильною
думка Л.Лопатіна, згідно з якою загальний характер вчення
С.Трубецького дає підстави для суто зовнішніх аналогій із
гегельянством, для яких, утім, немає ніяких серйозних підстав.
Так, докладно виклавши запропоновану С.Трубецьким критику
Гегеля, Л.Лопатін пише: "Система князя Трубецького є ідеалістичним
спіритуалізмом, але з чітко помітним колоритом панлогізму,
думка про те, що все притаманне визначенням розуму і тільки
через них здобуває свою наявну реальність, повторюється
у нього так часто і висловлюється в таких різноманітних
формах, що це іноді породжувало уявлення про нього як про
послідовника Гегеля, хоча весь попередній виклад може слугувати
доказом, наскільки неправильною є така характеристика. Взагалі
у визнанні істинної дійсності тільки за буттям універсальним
і в погляді на все індивідуальне і часткове як на просте
явище всесвітнього духу у князя Трубецького означується
безсумнівна пантеїстична тенденція. Але в остаточному підсумку
його розуміння абсолютної істини здобуваємо чітко виражений
теїзм, зігрітий теплим релігійним почуттям. У деяких поглядах
він дуже зближується з В.Соловйовим..." [7, 195-196].
Блискуче знання Гегеля, "німецька школа",
схильність до раціонального конструювання системи - усе
це не повинно затьмарювати того очевидного факту, що у фундаментальних
основах свого світогляду С.Трубецькой перебуває на полюсі,
діаметрально протилежному гегелівському. Він не просто "зближується"
із В.Соловйовим, вони обидва черпають свої ідеї з більш
глибокого, національного, джерела. Дуже точно, на нашу думку,
зауважив В.Зеньковський: у своїй гносеології С.Трубецькой
наслідує В.Соловйова "не стільки в тому, що поряд з досвідом
і розумом як джерелами пізнання ставить він віру,- це вчення
надто часто зустрічається в історії філософії, щоб бачити
тут неодмінно залежність Трубецького від В.Соловйова" [1,
339]. На спільне джерело поглядів С.Трубецького і В.Соловйова
вказує Л.Лопатін: "Вчення про віру як джерело і корінну
умову знання і духовну силу, яка дає живий зміст побудовам
абстрактної думки, досить докладно і точно розроблене у
слов'янофілів, перейшло до Соловйова і до кн. Трубецького
і, особливо в останнього, лягло в основу всієї його гносеології...
Соловйов і кн. С.М. Трубецькой різко розходилися зі слов'янофілами
в цілому ряді питань церковних, історичних, політичних,
суспільних, але в питаннях абстрактної філософії, особливо
в поглядах на природу й умови людського знання, вони лишалися
з ними на однаковому ґрунті. І Соловйов, і кн. С.М. Трубецькой
були гаряче переконані, що справжнє знання ґрунтується на
гармонійному поєднанні досвіду, розуму і віри. Тим часом
думка про неминучість такого поєднання, мабуть, ні в кого
з письменників попередньої епохи не проводилася з такою
наполегливістю і послідовністю, як саме у слов'янофілів"
[7, 148]. Сказане аж ніяк не применшує філософської оригінальності
С.Трубецького і не означає, нібито у своїй філософії він
повторює слов'янофільство, яке на рубежі ХХ ст. набувало
явно анахронічного вигляду. Тут перед нами лише вказівка
на ідейне спадкоємство, що показує нам джерело філософської
позиції С.Трубецького в цілому і традицію, якій він слідує
у своїй критиці гегелівської філософії.
Передчасна смерть С.Трубецького, першого
демократично обраного ректора Московського університету,
в 1905 р., справді перервала розвиток його філософського
вчення. Однак про те, яким міг би стати його подальший напрям,
гадати не варто. Твори ж, написані ним за життя, мають відбиток
як загального ідейного впливу слов'янофільства, так і прямого
впливу В.Соловйова (нагадаємо, що праці С.Трубецького, які
цікавлять нас, були створені ще за життя В.Соловйова).
Літературна спадщина С.Трубецького відносно
невелика. Славу йому принесли вже згадувані нами історико-філософські
твори. Його ж філософські погляди були викладені фактично
в трьох статтях, з яких для нас у розрізі теми нашого дослідження
особливий інтерес становлять дві: "Про природу людської
свідомості" (1890) і "Засади ідеалізму" (1896).
Ці статті, розділені, здавалося б, не
вельми значним часовим інтервалом, свідчать про високий
ступінь динамізму творчої еволюції С.Трубецького. У першій
статті він ще не дуже вільний у своїх оцінках, у тому числі
в оцінках Гегеля, від впливу слов'янофілів і В.Соловйова.
П.П. Гайденко, характеризуючи статтю "Про природу людської
свідомості", пише: "Проблема свідомості, яку обговорює С.М.
Трубецькой, висловлюючись сучасною мовою, є проблемою суб'єктивності.
Вона обговорюється у феноменологічній школі, в екзистенціалізмі,
у герменевтиці... Проблеми, над якими міркував С.М. Трубецькой,
були передбаченням тих питань, які вирішувалися багатьма
філософами - і вітчизняними, і іноземними - протягом нашого
століття" [9, 19-30]. Ці судження грішать, мабуть, невиправданою
модернізацією позиції, викладеної С.Трубецьким у статті
"Про природу людської свідомості". Тут перед нами не стільки
передбачення, скільки продовження вже добре відомих нам
мотивів. Значно більш тверезою й об'єктивною нам видається
оцінка Л.Лопатіна: "В першій його роботі з принципових філософських
питань - у статті "Про природу людської свідомості" ясно
ще відбиваються ідеї філософів слов'янофільства Хом'якова
і Кіреєвського, чого в наступних статтях помітно вже набагато
менше. Вплив слов'янофільства в цій статті відбивається
і на її загальних припущеннях і висновках і навіть на її
термінології" [7, 146-147]. Зауважимо, що й у своїх оцінках
Гегеля С.Трубецькой в цій роботі досить традиційний, хоча
і демонструє блискуче знання гегелівської філософії і висловлює
цілий ряд цікавих ідей.
Стаття відкривається розглядом "основного",
або "капітального", питання філософії, яким, на думку С.Трубецького,
є питання про відношення роду й індивіда, загального і часткового,
використовуючи середньовічну термінологію, - питання про
універсалії. У сучасній філософії, вважає С.Трубецькой,
це питання набуває такої форми: "Чи доступна істина особистому
пізнанню людини, і якщо так, то чи особистим є саме пізнання
його взагалі?" [8, 492]. Сам філософ переконаний у соборній
природі свідомості: "Свідомість не може бути ні безособовою,
ні одноособовою, тому що вона більш ніж особиста, будучи
соборною. Істина, добро і краса усвідомлюються об'єктивно,
здійснюються поступово лише в цій живій, соборній свідомості
людства" [8, 498]. Однак обґрунтування вчення про соборну
свідомість можливе лише на міцній історико-філософській
основі, що і спонукає С.Трубецького звернутися до критики
емпіричного і раціоналістичного вчень про свідомість. З
крайньою ж формою раціоналізму ми стикаємося, на його думку,
в філософії німецькій, насамперед гегелівській.
Подібно до слов'янофілів, які стверджували,
що корені західного раціоналізму проростають на ґрунті західного
християнства, С.Трубецькой вказує на релігійне джерело філософії
Нового часу, із тією лише відмінністю, що цим джерелом у
нього виявляється не католицизм, а протестантство. Ще одним
джерелом німецького ідеалізму є, на його думку, традиція
німецької містики.
Загальний тон оцінок гегелівської філософії
в цій статті задається суперечністю між визнанням її колосальної
ролі в історії думки і "неповнотою і суперечливістю" [8,
525] її прямих результатів. Це, втім, стосується всієї німецької
філософії. Мабуть, саме цією суперечливістю пояснюється
те, що С.Трубецькой в такій великій кількості розсипає образно-емоційні
характеристики, позбавлені чіткої визначеності. Це - "філософська
вальпургієва ніч", "гностичні рапсодії", "оргії апріорної
фантастики" [8, 527]. "Гегелева логіка, - пише С.Трубецькой,
- є павутинням софізмів, яке легше розірвати, ніж розплутати,
і Бог німецького ідеалізму є новий Бог - "результат філософії",
котрого колись не знали і котрий колись сам не відав себе.
Гегелева логіка є копія з оригіналу, якого у наявності немає"
[8, 528]. Якщо ж звернутися до менш емоційних суджень про
гегелівську філософію, то вони виявляються досить традиційними.
Так, навіть дещо несподіване обвинувачення
Шеллінга і Гегеля в суб'єктивному ідеалізмі ґрунтується
на відтворенні давно знайомих ідей. "Вони хотіли, - пише
С.Трубецькой, - вийти із суб'єктивного ідеалізму Канта,
утверджуючи абсолютність такого ідеалізму, визнаючи діалектику
абстрактного розуму - об'єктивною логікою божественної думки.
Але в дійсності виявилося, що їх ідеалізм був суб'єктивним,
їхня діалектика - штучною і софістичною, тому що за допомогою
цієї діалектики вони дедукували, що хотіли, що вони знали
і припускали заздалегідь. Помилка Шеллінга і Гегеля полягала
в змішуванні суб'єктивного ідеалізму з абсолютним: воно
випливало з помилкового абстрактного утвердження суб'єктивного
ідеалізму. Ця помилка і уявляється нам основною помилкою
німецької філософії, її первородним гріхом" [8, 531].
Цим "первородним гріхом" пояснюється
ілюзія, бранцем якої став Гегель, який вважав себе здатним
дедукувати суто логічним шляхом усе багатство визначень
сущого: ототожнивши власне мислення з актом божественної
думки, "Гегель міг дедукувати лише систему суперечностей,
діалектику абстрактних понять" [8, 530].
Подальші міркування С.Трубецького знову
змушують згадати ідеї, які уже висловлювались до нього,
зокрема, ще в ранніх роботах В.Соловйова. Йдеться про перехід
до ірраціоналізму, до "філософії несвідомого", необхідність
якого була закладена в самій природі гегелівського вчення.
"Гегель, який надав остаточну форму раціоналізму, - пише
С.Трубецькой, - справедливо спростовується мислителями іншого
напрямку, реалістами, емпіриками, шеллінгіанцями, песимістами.
Насамперед Шеллінг вказав на однобічність Гегелевої філософії,
на цілковиту відсутність реального, продукуючого начала
в цьому абстрактному панлогізмі, на нез'ясовність природи,
усього дійсного, індивідуального, усього ірраціонального
і фактичного з абстрактних понять, із чистих логічних можливостей
- словом, з одного логічного начала" [8, 541]. Ірраціоналізм
- не просто реакція на гегелівський раціоналізм. Ірраціоналізм
корінився в самих основах гегелівської філософії: "Вона
ірраціональна, протилогічна, власне кажучи: тому що без
внутрішньої суперечливості чиста думка не може вийти із
себе, із своєї чистої логічної тотожності із собою й усвідомити
або визнати щось інше поза собою. Без такої внутрішньої
суперечливості Гегель не міг би визнати одну логічну думку,
одне чисте поняття основою дійсного, реального світу. Суперечливість
як внутрішній двигун діалектичного процесу передує логічному
й зумовлює його.
Філософія ірраціонального, несвідомого
є останнім словом німецької метафізики" [8, 541-542].
І, нарешті, ще один докір, адресований
С.Трубецьким у цій статті Гегелю, який знову змушує згадати
В.Соловйова. Йдеться про ідею, що призводила до серйозних
утруднень у вченні самого творця філософії всеєдності -
ідею абсолюту, який розвивається або постає. "Цей погляд,
- зауважує С.Трубецькой, - який проходить крізь усю німецьку
філософію, є, мабуть, найбільш глибокодумне і водночас найбільш
помилкове, що ми в ній знаходимо. Поняття саморозвитку,
розвитку взагалі - щодо абсолютизму - є явно помилкове поняття;
тому що все, що розвивається, не є істинно абсолютним. Абсолютне,
яке розвивається, є таким, що ще не досягло своєї мети,
не дійшло до неї... Поряд із цим напівсвідомим, богом, котрий
розвивається, силкується пізнати добро і зло, стоїть вічна
актуальна свідомість, у якій лежить об'єктивна норма і критерій
усякої можливої свідомості" [8, 543-544], - так, критикуючи
вчення Гегеля про абсолют, що саморозвивається, С.Трубецькой
приходить до обґрунтування своєї ідеї всесвітньої свідомості.
Відзначимо, що аналіз філософії Гегеля
в статті "Про природу людської свідомості" не відрізняється
ні особливою глибиною, ні безумовною оригінальністю. Дорікати
в цьому С.Трубецькому, безумовно, не варто: він сам цілком
виразно висловився на сторінках своєї роботи про те, що
не дослідження німецької філософії - її мета. А для тієї
службової ролі, яка була відведена аналізу філософії Гегеля,
його рівень більш ніж достатній. Не можна, однак, не визнати,
що через шість років і глибина, і оригінальність у розгляді
філософії Гегеля у С.Трубецького незмірно зростають. Свідченням
того є його робота "Засади ідеалізму".
Так, уже перші сторінки цього твору свідчать
про те, що загальна оцінка філософії Гегеля у С.Трубецького
значно змінилася. "Реакція проти Гегеля, - пише він, - уявляється
природною і законною, оскільки його вчення не задовольняло
вимогам науки. Але той безумовний осуд, якому ще недавно
піддавалася його метафізика, його умоглядне вчення про всезагальний
логічний Розум, не мав твердої підстави... Ідея універсального
Розуму, як начала об'єктивного, логічного знання і водночас
як світового начала, є, очевидно, ідея, що має загальнолюдське
значення і характер... Німецький ідеалізм, який знайшов
у Гегеля одне з найбільш закінчених своїх виражень, ще чекає
справедливої оцінки. Якщо йому не дано було знайти остаточного
вирішення всіх проблем філософії, то в цьому він поділяє
загальну долю всіх творінь людської думки. Це не повинно
применшувати значення його істинних результатів, його істинних
відкриттів в галузі умогляду" [10, 595-597]. Саме оцінці
"позитивних відкриттів умоглядного ідеалізму" і присвячує
свою роботу С.Трубецькой.
Починає своє дослідження російський філософ
із розгляду емпіризму, показуючи, що природна логіка його
розвитку з неминучістю веде до ідеалізму, що виходить з
наявності ідеального начала, яке зумовлює дійсність. Після
Канта, який вказав на суб'єктивні умови досвіду, німецький
ідеалізм вперто прагнув розкрити об'єктивний зміст форм
мислення. У Шеллінга це матиме вираження в ученні про тотожність
форм об'єктивного буття і форм духовної діяльності суб'єкта.
"Остаточного розвитку цьому вченню надав Гегель: тотожність
суб'єкта й об'єкта визначається ним як логічна думка...
У логічному пізнанні розкривається, з одного боку, надпсихологічний,
надсуб'єктивний характер мислення, яке збігається з об'єктом,
з реальними відношеннями і законами сущого; з іншого боку
- розкривається логічна природа цього сущого, яке узгоджується
з мисленням, визначається ним і осягається ним... Основне
начало філософії Гегеля зводиться до самоочевидного положення:
без думки і поза думкою ніщо немислиме. Звідси суще визначається
як об'єктивна думка або ідея" [10, 617]. Філософія Гегеля
виходить, за С.Трубецьким, з дуже простої ідеї: ніяка реальність
поза думкою немислима. Звідси: необхідні визначення думки
суть водночас необхідні визначення сущого. Тому "Логіка"
у Гегеля виявляється метафізикою. На рівні цих загальних
принципів філософія Гегеля дістає своє теоретичне й історичне
виправдання: "Логічний принцип нашого знання є або помилковий,
суб'єктивний принцип, але тоді немає істинного знання; або
ж він є універсальне метафізичне начало. Система Гегеля
випливає з ідеї істинного логічного знання і доводиться
безпосередньо очевидністю такого знання" [10, 618-619].
З такого своєрідного "виправдання" починає аналіз філософії
Гегеля на сторінках "Засад ідеалізму" С.Трубецькой.
Він вважає, що в німецькому ідеалізмі
та у його вищій, гегелівській, формі, вперше були здобуті
результати, які за своєю глибиною перевершують продукти
грецького умогляду [10, 619]. На подібні судження в російській
філософській літературі натрапляємо, прямо скажемо, не часто.
"Гегель, - пише він, - пішов далі Платона і далі всієї грецької
метафізики: він показав, що загальний принцип усіх метафізичних
визначень, з якого всі вони логічно випливають, є необхідна
логічна думка" [10, 620]. Однак гегелівська філософія пережила
"катастрофу". "Система Гегеля є панлогізм, "вселогічна"
філософія, оскільки в ній Логос, логічний принцип знання,
визначається як абсолютне начало сущого. Як же могла ця
система виявитися логічно неспроможною?" [10, 620], - ставить
запитання С.Трубецькой. Відповідь на нього він дає, здійснюючи
критику "логічного ідеалізму".
Аргументи, які він наводить проти "логічного
ідеалізму", повертають нас до вже добре знайомих мотивів.
Першою ланкою, де панлогізм Гегеля виявляє свою неспроможність,
виявляється філософія природи: те, що реальний фізичний
світ не втискується в логічні схеми, свідчить про невиправданість
домагань "панлогізму" на побудову апріорної, суто раціональної
конструкції природи. Більш успішною, на перший погляд, є
гегелівська спроба побудови філософії історії. "Але історія,
- зауважує С.Трубецькой, - як і природа, не може бути "раціоналізована":
в історії, як і в природі, реальний процес не збігається
з логічним і тому не вибудовується істориком a priori, але
вивчається і пояснюється ним a posteriori. Інакше історик
не був би обмежений одним минулим, і притому тільки відомою
йому невеликою частиною минулого: він міг би логічно "будувати"
майбутнє, пророкувати його з безумовною вірогідністю" [10,
623]. В нерозв'язний конфлікт вступає панлогізм і з необхідністю
мислити індивідуальне, особисте буття, яке не зводиться
до загального поняття. Приреченим на невдачу виявляється
і прагнення мислити душевний світ людини, зводячи його лише
до модусу мислення. Висновок С.Трубецького такий: "Емпірична
наука суперечить логічному ідеалізму в самому принципі:
природу, історію, людську душу не можна звести до логічних
категорій, а отже, не можна і виводити їх із таких категорій.
Суще не зводиться до логічної ідеї" [10, 623-624].
Таким чином, "логічний ідеалізм", здавалося
б, покликаний до життя негативним досвідом емпіричної філософії,
вступає в конфлікт з емпіричним світом. Але водночас він
не витримує суду і з боку "абстрактної філософської думки".
Розвиток гегелівської філософії привів до результатів, діаметрально
протилежних її вихідним принципам. І тут перед нами знову
висновок, що повертає нас до ранніх робіт В.Соловйова: "Філософія
Гегеля не була тією абсолютною системою, тим остаточним
синтезом людської думки, яким вона уявлялася своєму творцю:
вона була одним з моментів розвитку цієї думки, - моментом
крайнього абстрактного раціоналізму, який за законом діалектичного
розвитку, сформульованим самим же Гегелем, викликав іншу
протилежність у сфері умогляду - філософію ірраціонального,
несвідомого" [10, 625].
У цілому всі оцінки філософії Гегеля
в праці "Засади ідеалізму" викликають двоїсте враження.
З одного боку, на її сторінках уже немає "слов'янофільських"
штампів, вона свідчить про щире прагнення автора віддати
належне історичній величі філософської справи Гегеля. Але,
з іншого боку, всі остаточні судження про філософію Гегеля
вражають своєю традиційністю, а часом і явною вторинністю.
Прикладом цього можуть бути такі міркування С.Трубецького.
Так, він зауважує, що корені зазначених
суперечностей гегелівської філософії лежать значно глибше
її самої, вони укорінені в природі "самої людської думки
- у внутрішній суперечливості, властивій усім нашим поняттям,
тому що всяке поняття, взяте у своїй абстрагованості, містить
в собі суперечливість з тією конкретною дійсністю, від якої
воно абстрагується" [10, 628]. Однак, знявши в такий спосіб
"провину" з Гегеля, С.Трубецькой мало що пояснює у власне
гегелівському вченні - адже до кореня, на який він указує,
сягають усі метафізичні проблеми. Переходячи ж до конкретної
оцінки філософії Гегеля, він висловлює судження, під якими
з успіхом можна було б поставити імена доброго десятка його
попередників: "Гегель звів абстрактне мислення в абсолютний
принцип філософії: його система є класичним виразом цього
принципу і тому у своїй цілісності не допускає якихось істотних
змін. Більшість "виправлень", внесених послідовниками Гегеля
в його вчення, не виправляючи його основного недоліку, тільки
спотворюють його стрункість, його єдність. Якби абстрактна
думка могла бути абсолютним принципом філософії, система
Гегеля була б абсолютною системою" [10, 629].
За цими словами йде висновок, який ніби
вийшов з-під пера В.Соловйова: "Але, насправді, наша
думка істинна, позитивна тільки у своєму можливому (або
дійсному) відношенні до сущого, яке дане їй або неминуче
передбачається нею" [10, 629].
(Цікаво, що і зовнішня історія "Засад
ідеалізму" змушує згадати про В.Соловйова: подібно до "Критики
абстрактних начал" ця робота також стала об'єктом критики
Б.Чичеріна з тим самим обвинуваченням у "містицизмі").
Отже, проведений аналіз, на нашу думку,
виявляє всю необґрунтованість кваліфікації поглядів С.Трубецького
і як гегельянських, і як спрямованих у напрямі гегельянства.
До речі, із сучасним йому гегельянством у буквальному значенні
цього слова він був добре знайомий. Так, саме з його передмовою
у 1896 р. в Росії була видана книга відомого представника
неогегельянства Е.Керда "Гегель" (із додатком В.Соловйова),
що стала дуже популярною. Однак ні прекрасне знання Гегеля,
ні знайомство з ідеями новітнього гегельянства не привели
С.Трубецького до перегляду принципових оцінок гегелівської
філософії, що йдуть від слов'янофілів і набули свого класичного
вираження у творчості В.Соловйова.
Ще раз підкреслимо: найменше С.Трубецького
можна зобразити простим епігоном В.Соловйова. Йдеться лише
про оцінки, що давалися ним філософії Гегеля. Тут же вся
новизна С.Трубецького вичерпується лише нюансами. Зауважимо,
що предмет його самостійних філософських творів, так само,
втім, як і їхня форма, не дали можливості філософу повною
мірою виявити своє глибоке знання філософії Гегеля: він
був змушений обмежуватися загальними і через це найчастіше
поверховими оцінками. Філософії Гегеля могла б належати
роль матеріалу, відштовхуючись від якого, С.Трубецькой міг
прийти до формування власного філософського світогляду.
Однак ця "апофатична" роль гегелівського впливу абсолютно
незрівнянна із силою позитивного впливу ідей В.Соловйова.
Говорячи про Гегеля, С.Трубецькой, безумовно, висловлює
власні думки, інша справа, що найчастіше самі вони, якщо
не прямо запозичені у В.Соловйова, то сформовані під його
явним впливом. На цьому, мабуть, розмову про місце філософії
Гегеля у творчості Сергія Трубецького можна і завершити.
Що ж стосується його брата - князя Євгена
Миколайовича Трубецького (1863-1920), то він ще менше дає
підстав для підозр у гегельянських симпатіях і ще більше
демонструє ідейну залежність від В.Соловйова. Не дивно,
що найзначнішим філософським твором Є.Трубецького, у якому
викладені його погляди практично з усіх центральних філософських
питань, стала книга, присвячена В.Соловйову. Відкриваючи
"Світоспоглядання В.С. Соловйова", Є.Трубецькой писав: "Запропонована
праця являє собою результат усієї моєї попередньої розумової
діяльності. З початку вісімдесятих років, коли я ще на шкільній
лаві вперше познайомився з юнацькими творами Соловйова,
і дотепер я прожив з ним усе моє розумове життя; з ним так
чи інакше пов'язане все те, що я думав дотепер в галузі
релігії, філософії і громадського життя; усі мої погляди
склалися в духовному спілкуванні з ним, тобто частково в
зв'язку з його впливом, частково ж у боротьбі проти цього
впливу" [11, 5]. Дуже яскраво про наслідки цього впливу
написав В.Зеньковський: "Мабуть, внутрішнім гальмом у філософській
творчості Є.Трубецького була залежність його від В.Соловйова,
концепції якого немов засліплювали його" [1, 350].
Не можна не визнати, однак, і того, що
на час створення "Світоспоглядання В.С. Соловйова" Є.Трубецькой
багато в чому звільнився "від чар" Соловйова і зміг поставитися
до його ідей із достатньою мірою критичності. Але цікаво,
що дуже часто в його критичних пасажах на адресу В.Соловйова
натрапляємо на вказівки на "згубний" гегелівський вплив:
за деякими винятками, "гегельянська спокуса" розглядалася
ним як явна хиба філософських побудов В.Соловйова. Усе це,
однак, можна б було пояснити тим, що предметом його аналізу
в цьому творі була не філософія Гегеля, а погляди В.Соловйова,
аналіз яких лише попутно вимагав звернення до Гегеля.
Яким же було місце Гегеля у філософському
світогляді Є.Трубецького? Можна сміливо сказати, що це місце
було дуже скромним. Так, якщо з критикою Канта і кантіанства
прямо пов'язана його праця "Метафізичні припущення пізнання"
(1917), то Гегель спеціальної уваги Є.Трубецького взагалі
не удостоївся. Цікаво, що в роботі "Сенс життя" (1918),
що стала своєрідним підсумком філософської творчості мислителя,
ім'я Гегеля згадується лише двічі, причому без цих згадок
праця нічого не втратила б - настільки вони не принципові.
Одним словом, пов'язувати з іменем Є.Трубецького (без сумніву,
оригінального і цікавого мислителя) нову сторінку в історії
гегелівських ідей у Росії явно немає підстав.
Найважливішим елементом власної філософської
теорії Є.Трубецького було вчення про Софію. Воно докладно
викладається в III і IV розділах "Сенсу життя". Софіологія
Є.Трубецького має полемічно загострений характер. На критику
софіології В.Соловйова доводиться не раз натрапляти на сторінках
"Світоспоглядання В.С.Соловйова". У "Сенсі життя" об'єктом
його критики стає раннє софіологічне вчення ще одного великого
російського мислителя, що розвивав традиції, закладені В.Соловйовим,
Сергія Миколайовича Булгакова. С.Булгаков - мислитель, на
чию духовну еволюцію Є.Трубецькой справив прямий особистий
вплив у період їхнього спільного перебування в Києві, демонструє,
мабуть, найбільш серйозне прочитання гегелівської філософії
з усіх, що були запропоновані російськими послідовниками
В.Соловйова, які розвивали софіологічний аспект його вчення.
Однак розгляд цього питання виходить за рамки нашої статті.
Завершуючи тему, зазначимо, що брати
Трубецькі належать до когорти мислителів, які, за словами
В.В. Зеньковського, "продовжують почате Соловйовим введення
релігійних ідей в коло філософії" [1, 331]. Їх діалог з
Гегелем був однією з форм і одним із засобів здійснення
цієї справи. І хоча на цьому шляху вони не здобули фундаментальних
результатів, однак певною мірою підготували підґрунтя, на
якому незабаром постали феєричні постаті Сергія Булгакова
і Івана Ільїна.
ЛІТЕРАТУРА
1. Зеньковский В.В. История русской философии: В 2 х тт.
- Париж, 1989. - Т. 2.
2. Левицкий С.А. Очерки по истории русской философии. -
М., 1996.
3. Лосский Н.О. История русской философии. - М., 1991.
4. Радлов Э.Л. Очерк истории русской философии // Введенский
А.И., Лосев А.Ф., Радлов Э.Л., Шпет Г.Г. Очерки истории
русской философии. - Свердловск, 1991.
5. Поляков А. Трубецкой Сергей Николаевич // Философская
энциклопедия. - М., 1970. - Т. 5.
6. Чижевский Д.И. Гегель в России. - Париж, 1939.
7. Лопатин Л.М. Князь С.Н. Трубецкой и его общее философское
мировоззрение // Философские характеристики и речи. - М.,
1995.
8. Трубецкой С.Н. О природе человеческого сознания // Трубецкой
С.Н. Сочинения. - М., 1994.
9. Гайденко П.П. "Конкретный идеализм" С.Н. Трубецкого //
Трубецкой С.Н. Сочинения.
10. Трубецкой С.Н. Основания идеализма // Трубецкой С.Н.
Сочинения.
11. Трубецкой Е.Н. Миросозерцание Вл.С. Соловьева. - М.,
1994. - Т. 1.
<<< Повернутись на попередню
сторінку
