Публікації Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 40.
- 14 др. арк.
___________________________________________________________________________
М.І. Гаврилов,
кандидат філософських наук, професор Донецької державної
академії управління
ДІЙСНІСТЬ ДЕМОКРАТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ У ПОСТТОТАЛІТАРНІЙ
ДЕРЖАВІ
У науковій літературі, присвяченій проблемам
демократичного устрою держави, на перший погляд досить повно
подані всі аспекти того, що являє собою і як може здійснюватися
державна влада народу після розпаду тоталітарної держави
[1]. Усю розмаїтість підходів до перетворень у посттоталітарній
державі можна звести до таких характеристик демократії,
як: суверенітет влади народу; періодична виборність державних
органів влади шляхом усенародного голосування; рівність
прав громадян на участь в управлінні державою; прийняття
рішень за більшістю голосів у парламенті, якій зобов'язана
підкоритися меншість. Загальним недоліком цих підходів
є те, що ці ознаки демократії більшою мірою постулюються,
ніж доводяться. Як правило, в них описуються і коментуються
сформовані в різних країнах особливості демократичного устрою
держави. Парадоксальним уявляється і сам процес демократичних
перетворень у посттоталітарній державі, тому що така можливість
зумовлена соціальною дійсністю, що склалася на момент цих
перетворень.
Метою цієї статті є аналіз парадоксів
демократичної можливості, що містить у собі наявна реальність
посттоталітарної держави.
Перший парадокс виявляється в прагненні
змінити державний лад за власним бажанням. Поліпшити державний
лад - завдання не менш складне, ніж із самого початку встановити
його відповідно до задуманої ідеї. Якщо ставиться питання
про те, що треба встановити новий державний лад, то тим
самим припускаємо, що є хтось, хто його може побудувати
за бажаним планом. Це твердження свідчить і про те, що є
деяка придатна форма, що може бути використана для зміни
вихідної форми. Свого часу Ленін продекламував, що є "така
партія" і є бажана демократична форма державного устрою,
що має деспотичний початок - диктатуру пролетаріату. Але,
знаючи діалектику, він мав був врахувати, що за всіх штучних
переворотів може бути змінена тільки назва державної структури,
а сутність прояву ідеальної реальності цієї держави залишається
завжди незмінною. Тільки реальні параметри зміни ідеальної
реальності можуть бути покладені в основу перетворення державного
ладу. Тому після державних переворотів у лютому й у жовтні
1917 р. у Росії, коли конституційну монархію спробували
трансформувати в охлократію, структура авторитарного ладу
не змінилася і вона знову відновилася, але вже в тиранічній
формі, що втілилася в різноманітні культи особистості в
тоталітарній державі.
Не створюється державний лад за бажанням
окремих людей таким, яким вони його в ідеалі уявляють. Можуть
бути різні партії і суспільні сили, що зможуть здійснити
державний переворот і узяти владу в свої руки. І мотиви
в них можуть бути шляхетні: поліпшити державний устрій,
побудувати демократичну державу, наблизити світле майбутнє
і т.д. І більш того, вони не тільки декларуватимуть це,
а і спробують реалізувати свої наміри на ділі. А те, що
вийде у результаті цих зусиль, як ми вже неодноразово могли
переконатися на власній історії, демократичною державою
не буде. Спроба створити державний лад на основі абстрактної
ідеї, тобто підігнати реальну дійсність під яку-небудь теоретичну
конструкцію, може скінчитися тільки банкрутством. Революційні
впровадження нового, що супроводжуються руйнуванням старого
"до основи, а потім...", роблять його нежиттєздатним без
цієї основи, на якій воно могло б формуватися. Ці дії можна
порівняти з бажанням побудувати другий поверх у будинку,
в якому для цього руйнують фундамент і перший поверх.
Створення державного ладу є перетворення
старої форми в нову за допомогою зміни вихідного змісту.
Цей процес має відбуватися поступово. Нова форма повинна
складатися сама по собі без зовнішнього насильства. Адже
ми не тягнемо паросток дерева, що тільки-тільки виріс, за
його верхівку, щоб воно швидше зростало. У нас вистачає
розуму терпляче чекати і створювати фактори, що сприяють
його зростанню, тобто впливати на умови. Спочатку треба,
щоб сам народ дозрів для таких перетворень. Інакше навіть
створене дещо розумне буде лише зовнішнім, тому що не буде
відповідати ні звичаям, ні духу народу і тому не матиме
для нього ні прикладного значення, ні цінності. Народ відторгне
усе як чуже, що не відповідатиме рівню його самосвідомості.
Для того щоб новий державний лад, що накидається народу
свавільно, зміг функціонувати, буде потрібною сила, що,
по суті, стримує основоположні основи людини і перетворює
його в раба системи. Такий державний лад, використавши диктатуру,
існуватиме і матиме тільки зовнішній суверенітет. Внутрішній
суверенітет, тобто суверенітет людини, в такій державі буде
відсутній. Знову створена державна влада за своєю первісною
ідеєю не матиме самостійної і міцної основи ні для себе,
ні для людей. Народ не буде за власною ініціативою організованим.
Влада в такій державі та здійснення державних функцій перебуватиме
у віданні яких-небудь корпоративних структур і партій. Державність
такої держави являтиме собою несправжню реальність, тому
що її цілісність буде утворена тільки зовнішнім шляхом і
являтиме собою механічну суму частин, що не мають життєздатних
зв'язків.
Держава не може мати форми, що не відповідатиме
її змісту, навіть коли вона прийнята вольовим рішенням більшості
населення. Прагнення оформити державу бажаним чином пояснюється
нерозвиненістю ментальних структур. У процесі такого ухвалення
рішення переважає не рефлексивний рівень, а наслідування.
Запозичення відбувається на підставі того, що модель, яка
сподобалася, вдало виявляється в тій або іншій державі.
Примітивність такого підходу має бути очевидною. Багато
хто, немов у казці про голого короля, зачаровані грою, правила
якої невідомі, але вона хоч на мить дає змогу їм відчути
свою значущість. Як тільки несправжня реальність стає відчутною,
то бажання запозичувати чужу форму для використання без
обліку наявної дійсності зникає. Наприклад, якою б хорошою
не була сукня, як би вона не пасувала стрункій дівчині,
вона не використовується повненькою жінкою просто тому,
що вона не в змозі її на себе одягти. Але як тільки справа
доходить до ідеальної реальності, пов'язаної з державним
устроєм, то відбувається неймовірне: не зміст оформляється
в щось прийнятне для даних умов життя, щоб дати можливість
людині реалізувати своє призначення, а форма притягується
лише тому, що вона добре себе зарекомендувала у цивілізованих
суспільствах.
Бажаний державний устрій у цьому випадку
буде прокрустовим ложем із усіма наслідками, що звідси
випливають. Розумним тут може бути тільки одне: зміст визначає
форму, а не, навпаки, і з цього варто виходити, змінюючи
зміст державності в напрямі структурування демократичної
форми. Через це державний устрій не можна розглядати як
щось таке, що створюється за подобою столу, будинку і т.д.
Держава не будується із деталей. Вона ідеальна за
своєю сутністю та живе у формах прояву духу народу, у створюваних
ним організаційних структурах, і її форма відповідає духу
народу. Іншими словами, демократична форма державного устрою
має відповідати реальному змісту, що визначається рівнем
реалізації людських сутнісних сил.
Другий парадокс виявляється в
тому, що демократичні перетворення в державах з тоталітарним
минулим відбуваються на деспотичних основах. Основу силової
організації народу можуть становити різноманітні фактори.
Це можуть бути як сила дій, так і сила авторитету, як сила
мудрості, так і сила грошей. У свою чергу виражати цю силу
може і одна людина, і деякі люди, і більша частина населення
держави. Більш того, деспотична форма правління для здійснення
ідеї свободи у визначених умовах не є чимось випадковим.
В основу демократичного устрою посттоталітарної
держави, як правило, закладається сила грошей або сила думок,
що забезпечують її життєздатність тільки на страхах.
Форма деспотії державного устрою, заснована
на силі грошей, є олігархією. Як би не проголошувалися в
такій державі демократичні принципи, так чи інакше державою
управляють лише багаті, котрі переважно направляють процес
законотворчості для нагромадження матеріальних цінностей.
Олігархія являє собою конфедерацію двох держав: держави
багатих і держави бідних.
Необмеженою надіндивідуальною волею,
що має деспотичний характер, виступає воля народу як збори.
Але там, де верховна влада заснована не на законах як таких,
а на волі більшості, з'являється деспотія у формі охлократії.
Її суть як псевдодемократії зводиться до того, що визначальними
у прийнятті законів стають думки, а не знання й у підсумку
все закінчується свавіллям.
Третій парадокс полягає в тому,
що дійсність демократичної можливості, хоча і визначається
наявними умовами, насамперед детермінована змістом закладеної
в ній ідеї. Демократична держава не може виникнути із простої
суми індивідів, із аморфної сукупності складових, що виявилися
через ті або інші причини разом. Від того, що раби за духом,
але вільні за народженням люди прийдуть до влади, не важливо
при цьому, чи оберуть їх, чи вони захоплять владу силою,
вони не створять демократичної держави, яким би палким не
було їхнє бажання, як би гучно вони про це не заявляли.
Рабський дух породжує як свою похідну тільки щось подібне
до своєї основи, тобто теж щось рабське. Як би не називалася
ця держава, якими б гарними не були закони, у ній обов'язково
збережеться структурна дихотомія: пан і підданий, працівник
і хазяїн і т.д. Не буде ця держава нести в собі ідею демократичної
державності. Вона буде мертвонародженим утворенням. На думку
Аристотеля, "здається чимось зовсім неможливим, щоб виявилася
упорядженою така держава, якою управляють не найкращі, але
дурні люди. Так само, як неможливо, щоб держава, що не має
гарних законів, управлялася найкращими людьми" [2, 502].
Демократична структура держави формується
залежно від ступеня визрівання соціальних структур, необхідних
для кращої життєдіяльності людини. Якщо в державі мірою
державності є рівень свободи, яку можуть знайти її громадяни,
то не відіграє ролі, скільки громадян беруть участь в оформленні
рішень на державному рівні, що забезпечують дійову її реалізацію.
Тип держави, заснований на ініціації "правил гри" згори,
може бути не менш демократичним, ніж держава, утворена "організованим
у себе" народом. Міра відповідності цих "правил гри" ідеї
демократичної державності перебуває у прямій залежності
від рівня свідомості тих, хто стоїть на чолі владної піраміди.
Четвертий парадокс нагадує про
себе тоді, коли говорять про суверенітет народу в посттоталітарній
державі. Суверенітет народу, що відповідно до природи самого
поняття має означати верховну владу, тобто бути незалежним
і самостійним у здійсненні владних повноважень, у посттоталітарних
державах, що називають себе демократичними, реально
не існує. Відповідно до Гегеля, суверенітет існує тільки
"як упевнена у самій собі суб'єктивність і як...
самовизначення волі, від якої залежить остаточне рішення.
Це - індивідуальне в державі як таке, і сама держава в тому
індивідуальному є одне" [3, 319]. Про народний суверенітет
можна говорити в тому розумінні, що народ взагалі є стосовно
зовнішнього світу самостійним і складає власну державу.
Говорити про внутрішній суверенітет, який належить народу,
якщо взагалі говорити про ціле, у тих формах здійснення
демократії, що ми маємо сьогодні в посттоталітарних державах,
не можна. Тому цілком можна погодитися з Гегелем і в тому,
що уявлення про народний суверенітет належить до розряду
тих плутаних думок, в основі яких лежить порожнє явлення
про народ.
П'ятий парадокс зводиться до того,
що на відміну від ознаки суверенності державної влади народу,
що не стільки роз'яснюється, скільки декларується, виборність
органів влади стала найбільш поширеним і загальнодоступним
засобом для характеристики демократії. Більш того, ця ознака
стала настільки "очевидною", що демократією вважають лише
ту державу, де особи, що здійснюють верховну владу, обираються.
Далі, звичайно, виникає уточнення, що вони можуть обиратися
тільки на певний, обмежений термін. Про тимчасовий характер
перебування на посаді змушені домовлятися тому, що в стародавні
часи багато народів також обирали собі царів, але після
виборів вони мали право на довічне правління і навіть передавання
цього права у спадщину. У цілому суть державної влади народу
зводиться до виборів громадянами своїх представників в органи
державної влади. Ці представники повинні приймати закони
і віддавати розпорядження, ґрунтуючись на інтересах своїх
виборців. Воля народу тут не ототожнюється з його прямою
участю в здійсненні державної влади. Вона висловлюється
як безпосередньо на виборах, так і як така, що делегується
представницьким органам і депутатам, які у межах повноважень,
що надаються їм, формують і передбачають загальну волю,
а найчастіше діють усупереч їй, не відчуваючи ніякої відповідальності.
Сформований у давніх демократіях механізм
виборів народних представників некритично використовується
як засіб побудови державної влади народу, починаючи з Нового
часу і по сьогодні. Але не зважати на те, що давні держави
за своєю структурою були, по суті, сільськими поселенськими
спільностями, що характеризувалися специфічними соціально-психологічними
стереотипами, просто непростимо. Саме завдяки такій поселенській
структурі Монтеск'є зробив висновок, що "народ найвищою
мірою вдало обирає тих, кому він повинен доручити частину
своєї влади. У цьому йому потрібно керуватися лише обставинами,
яких він не може не знати, і найбільш очевидними фактами.
Він знає, наприклад, що така-то людина часто бувала на війні
і воювала успішно - і от він уже здатний обрати полководця.
Він знає, що такий-то суддя ретельно виконує свої обов'язки,
ніколи його не було викрито в підкупності й люди взагалі
задоволені ним, - і він уже досить обізнаний для обрання
претора. Він вражений розкішшю і щедрістю якого-небудь громадянина,
і це все, що йому потрібно знати для вибору едила. Усе це
факти, про які він дізнається на своїх площах набагато краще,
ніж монархи у своїх палацах" [4, 170].
Розглядаючи як характерну ознаку демократії
загальне виборче право, можна сміливо стверджувати,
що сутність народовладдя цим не визначається. Так, численні
соціологічні дослідження, що стали проводити з початку ХХ
ст., переконливо ілюструють, що відсоток людей, які жваво
і постійно цікавляться політикою, такий малий, що управління
справами неминуче переходить до рук меншості. Цифри, що
були отримані за підсумками виборів у 20 х роках П.Сорокіним,
у багатьох відношеннях співвідносяться з тими, що ми маємо
сьогодні. Вони засвідчують, що навіть у найбільш розвинених
демократіях відсоток громадян, які повноправно беруть участь
у парламентських виборах, сьогодні, як і тоді, в середньому
не перевищує 50% від загальної кількості громадян у віці
від 20 років і старше [5]. Якщо до цього додати, що з тих,
які голосують, частина змушена голосувати так, як їй наказано
тими, хто купує їхні голоси, то стає зрозумілим, що уряд
і закони, що вводяться ним, не є результатом одностайного
бажання усіх виборців. Звичайно, це результат волі тільки
незначної групи з-поміж депутатів, що мають відносну більшість
серед інших парламентських фракцій і партій, які тому є
представниками тільки одного сектора населення. У цьому
випадку меншість бере гору над більшістю. Тому ніяке загальне
виборче право і ніякі інші "демократичні виверти" не можна
прийняти за владу народу. Сформований на основі виборів
уряд не може бути нічим іншим, крім як олігархією. Формальний
критерій загального виборчого права не гарантує зовсім управління
більшості. Громадянин, оголошений (це слово доволі
точно передає ілюзорність демократичної реальності) вільним
і суверенним у державі, фактично має нульове значення як
складову влади народу. Він не справляє ніякого впливу на
діяльність людей, що правлять від його імені, користуючись
з його авторитету.
Іншим основним її законом є спосіб подачі
голосів. Монтеск'є думав, що призначення за жеребом є властивим
демократії; призначення за виборами - аристократії. Жереб
надає найбільш безневинний спосіб обрання: він надає кожному
громадянину можливість послужити батьківщині. Але тому що
саме в цьому полягає недолік цього способу, то великі законодавці
затратили великі зусилля для того, щоб його виправити й
упорядкувати. Солон визначив для виправлення недоліків,
пов'язаних із призначенням за жеребом, "що обирати необхідно
тільки з тих громадян, які самі виставлять свої кандидатури,
що позитивні якості обраної в такий спосіб особи підлягають
розгляду суддів і що кожний громадянин може висунути проти
нього обвинувачення в тому, що він негідний обрання. Таким
чином, виходило щось середнє між обранням і жеребом. Нарешті,
після закінчення встановленого терміну знову учинялося обговорення
діяльності даної службової особи. Усе це мало значною мірою
утримувати нездатних людей від згоди балотуватися за жеребом"
[4, 172].
Шостий парадокс можна знайти в
тому, що демократія однозначно ототожнюється з прийняттям
рішень за більшістю і підпорядкуванням меншості більшості
при їх здійсненні. Вважається, що демократична державність
одержує свою точку відліку від прямих форм народовладдя,
коли громадяни держави безпосередньо беруть участь у підготовці,
обговоренні та прийнятті державних рішень. Зазвичай як приклад
наводяться античні демократії. У наш час така форма прояву
демократії можлива у випадках, коли прийняті рішення досить
прості й участь у їхній підготовці та обговоренні не потребує
спеціальної кваліфікації.
Можна вважати аксіомою, що ніхто не вправі
посягати на свободу людини і вільний вибір нею життєвого
шляху. Саме свобода духу, дарована кожній людині від народження,
і розумний початок буття роблять її непідвладною мірі
арифметичних сум, що беруться за основу демократичного
способу ухвалення рішення. У свою чергу дійсність така,
що не тільки до нашої ери, а й у сучасну епоху здійснення
народом державної влади продовжує базуватися на звичайній
констатації: більше або менше думок. Але не може
демократична державність виражати свій зміст через п'ятдесят
відсотків плюс один голос. Тим паче, не можна вважати демократичним
таке її сучасне "досягнення", що дозволяє цю кількість зменшити
рівно наполовину в процесі обрання представницьких органів
державної влади. В останньому випадку це дає можливість
невеликій частині суспільства розв'язувати проблеми за все
суспільство і позбавляє цього права всіх інших. З іншого
боку, ніяка конституційна більшість голосів у парламенті
не повинна диктувати які-небудь кроки, які обмежували б
основоположні початки людини. Як би не влаштовувало яке-небудь
рішення переважну більшість населення, реалізація сутнісних
сил людини не повинна страждати від свавілля більшості.
Але парадокс полягає в тому, як свого часу помітив Пліній
Молодший, що думки дотепер "підраховують, не зважують,
та й інакше не може бути в державній раді, де в самій
рівності стільки нерівності! Розум не в усіх однаковий,
а права однакові (виділено мною. - Н.Г.)" [6, 33].
Підсумовуючи, можна зробити висновок,
чим більше в посттоталітарній державі буде створено умов
для реалізації сутнісних сил людини і менше в ній буде свавілля,
заснованого на суб'єктивних уявленнях, тим більш розумно
буде влаштована ця держава. Поняття "розумності" стосовно
державного устрою не є аналогом хорошого для всіх і однакового
у своїх можливостях. Радше, воно буде синонімом справедливості:
скільки вкладеш у його демократичну основу, на стільки можна
чекати віддачі. У демократичній державі соціальна справедливість
як самостійне ціле не повинно відбивати інтереси різних
людей або соціальних груп, що задають тон у суспільному
розвитку, а найбільшою мірою виражатиме соціальний зміст
людського буття. Метою демократичної держави є турбота про
становлення людського початку в індивіді. У свою чергу,
чим вище індивід підніматиметься до бажаної мети - реалізації
своїх сутнісних сил, тим менше він виявлятиме суб'єктивізм
і більше здійснюватиме належне.
ЛІТЕРАТУРА
1. Алексеева Т.А. Демократия как идея и процесс // Вопросы
философии. - 1996. - № 6; Атаманчук Г.В. Новое государство:
Поиски, иллюзии, возможности. - М., 1996; Гулиев В.Е., Колесников
А.В. Отчужденное государство. - М., 1998; Игнатов А. Идолатрия
государства // Вопросы философии. - 1998. - № 7; Козловски
П. Общество и государство: неизбежный дуализм.- М., 1998;
Лоуи Т. Глобализация, государство, демократия: образ новой
политической науки // Полис. - 1999. - № 5; Мамут Л.С. Государство
в ценностном измерении. - М., 1998; Мюллер А. Об идее государства
// Вопросы философии. - 1997. - № 2; Новик В. Демократия
как проблема меры // Вопросы философии. - 1996. - № 7; Поздняков
Э.А. Философия государства и права. - М., 1995; Хабибулин
А.Г., Рахимов Р.А. Идеологическая деятельность государства
и типология государственности. - СПб., 1998; Чиркин В.Е.
Основы сравнительного государствоведения - М., 1997 та ін.
2. Аристотель. Соч.: В 4 х тт. - М., 1983. - Т. 4.
3. Гегель. Философия права. - М., 1990.
4. Монтескье Ш. О духе законов. - М., 1951.
5. Сорокин П.С. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992.
6. Письма Плиния Младшего. - М., 1984.
<<< Повернутись на попередню
сторінку
