Публікації Інституту філософії імені
Г.С.Сковороди НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 40.
- 14 др. арк.
__________________________________________________________________________
Г.П. Бежнар,
аспірантка КНУ імені Тараса Шевченка
ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ДИСКУРС У ТВОРЧОСТІ В.ВИННИЧЕНКА
У сучасному культурно-духовному просторі
чільне місце посідає екзистенціальна філософія, що асимілювалася
західною культурою, увійшла в її плоть та кров і, попри
неопозитивістську реакцію у вигляді структуралізму, становить
одну з її засад. Тим більш актуальним і цікавим видається
аналіз філософської культури України з позицій цієї, мабуть,
найвпливовішої філософської течії XX ст.
Обґрунтуванню правомірності розгляду
екзистенціалістського філософування в українській культурі
присвячено праці І.Бичко, В.Горського, А.Колодного, С.Кримського,
В.Лісового, І.Мірчука, А.Пашук, Я.Стратій, В.Табачковського,
М.Шлемкевича, В.Яніва, С.Ярмусь та ін.
Завдання об'єктивного пізнання спадщини
української філософії вимагає відновлення й переосмислення
вилучених у період тоталітаризму з наукового обігу праць
представників української філософської культури. Тому аналіз
екзистенційно-антропологічних мотивів у художній творчості
українських митців, зокрема Володимира Винниченка, виявляється
актуальним з огляду на можливість поглиблення розуміння
сучасного стану вітчизняної культури, посилення взаємозв'язків
з культурами інших народів, сприянню духовно-культурному
та моральному відродженню.
Дослідження творчості В.Винниченка, що
розпочалося за його життя і триває близько ста років, характеризується
різноманітністю оцінок та поглядів. Аналіз творів письменника
в 20-х роках XX ст. відбувався крізь призму його політичних
уподобань та громадської позиції, які сприймались неоднозначно,
і сьогодні становлять об'єкт дослідження спеціальних студій.
За СРСР марксистсько-ленінська ідеологія вилучила з наукового
обігу твори Винниченка і піддала їх нищівній критиці, а
дослідження "забутого письменника" відбувалося лише завдяки
авторам діаспори.
Слід додати, що окремі філософські проблеми
у творчості Винниченка стали об'єктом аналізу таких його
сучасників, як К.Арабажин, М.Горький, С.Єфремов, М.Зеров,
І.Свенціцький, М.Сріблянський, І.Франко, П.Христюк та ін.
На наявність екзистенційних мотивів в
творчій спадщині письменника хронологічно вперше звернула
увагу Л.Онишкевич, зауваживши що В.Винниченко "... випередив
західноєвропейську літературу на три десятки років тим,
що перший ввiв екзистенцiалiзм у захiдну драму", і "зумiв
передбачити, передчути i вiдмiтити ситуацiю вагань i вiльного
вибору, якi ставали щораз то гострiшими проблемами для людини
ХХ столiття" [1, 204].
Справді, у творах В.Винниченка досить
розвинене трагічне начало, що зумовлено тим, що герої постійно
опиняються перед проблемою вибору, часто - перед необхідністю
поєднувати непоєднуване, узгоджувати полярно протилежні
явища. Як зазначає Н.Гусак, "проблеми свободи, вибору, гармонії,
які порушував у своїх творах письменник, не лише продовжують
традиції гуманістично-екзистенціальної філософії, але і
збагачують їх, наповнившись соціальним змістом" [2, 5].
Серед здійснених розвідок екзистенційного
дискурсу у творчості В.Винниченка особливе місце посідають
праці Г.Сиваченко, присвячені аналізу його соціально-філософської
концепції "конкордизм". Дослідниця аналізує досі не видану
в Україні працю в буддистському, психоаналітичному та екзистенціалістському
вимірах [3].
Досліджуючи специфіку екзистенційного
філософування у спадщині українських письменників XIX -
першої половини XX ст., Н.Михайловська вказує на спільний
момент Винниченкових п'єс і драм - "кризовий стан людської
душі, яка під тиском надзвичайних для неї обставин змушена
вийти "за межі" буденного існування і зробити свій вибір"
[4, 127].
Філософський потенціал творчості В.Винниченка,
неодноразово констатований у критичних дослідженнях (проте
детально не проаналізований), потребує розгляду екзистенційних
мотивів і інтенцій, що були присутні в ній упродовж всього
творчого шляху письменника. Окреслення основних екзистенційних
питань, що стали об'єктом уваги В.Винниченка, їх еволюція
та суттєві ознаки, становлять мету даного дослідження.
Наближення філософських ідей і художніх
образів як в українській (І.Франко, Л.Українка, В.Стефаник,
М.Хвильовий), так і в західноєвропейській (Ф.Кафка, А.Камю,
Ж.-П. Сартр) літературі відбулося завдяки спробам розв'язання
проблеми людини, оскільки саме вона зближує філософа з митцем
і стимулює останнього до філософування.
Як ніколи гостро, на рубежі століть в
українській літературі постала проблема людини - людини
з атрибутами її новочасного філософського й художнього розуміння,
якого в належному обсязі ще не знало українське XIX ст.
Проблема людини перед новою українською літературою, що
певною мірою взяла на себе функції філософії, постає у найсуттєвішому,
психологічному зрізі. Йшлося, ясна річ, про складну людську
проблематику, саму можливість образу особистості як суб'єкта
глибоких переживань, що користується "новими" нормами моралі,
зберегти духовну красу, не втративши людської подоби.
Більш-менш традиційним є комплекс екзистенційних
проблем, які розглядали екзистенціалісти, а саме: абсурд,
свобода, вибір, відповідальність, відчай, відчуження, смерть,
страх, складність міжлюдських взаємин та ставлення людини
до світу, самотність тощо, виявляється цілком суголосним
роздумам українського митця і є об'єктом уваги в його ранніх
творах. І хоча світогляд Винниченка в цей час був досить
"заангажований" політичною, економічною та соціальною ситуацією,
ранні оповідання письменника - "це зародження екзистенційного
мислення, екзистенційного філософування в традиційному,
трагедійному варіанті" [4, 124].
В оповіданні "Голота" (1905) В.Винниченко
показує, як у хаосі невизначеності, всезагальної відчуженості,
пошуку життєвого шляху людина стає самотньою, роздвоєною
і дезорієнтованою. Його герої намагаються знайти ту опору,
відштовхуючись від якої можна знайти орієнтири буття. "А
от як… приміром… сказать… мені знайти таку точку…свою…значить
точку… таку точку, щоб… як жить…" [5, 356].
В оповіданні "Момент" (1907) увага зосереджена
на двох персонажах, які разом переживають екзистенційну
ситуацію - опиняються на межі життя і смерті. Несподіваність
зустрічі героїв, небезпечний шлях на "той бік" з необхідним
перевдяганням-перевтіленням і водночас високе емоційне напруження,
переживання "порогової ситуації", в якій розкривається істинна
сутність людини - все це надзвичайно зближує героїв, які
розуміють щастя як момент, дарований долею.
Сам факт смерті робить життя ситуативним,
випадковим, але важливим. Гине життя і гине все - такий
висновок героя. Герої оповідання Винниченка постійно відчувають
дихання смерті, що постає як грізне попередження ("Можуть
убити" [6, 206]), або як міфологічна істота: "А там, далеко,
десь у вогкій глибіні, в таємній напівтьмі лісу, ждала смерть…
Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива…" [6, 216].
Напружене індивідуальне переживання смерті,
наслідком якого виявилася загострена чутливість до навколишнього
світу, до виявів життя, привело до того, що герої збагатили
себе досвідом іншого. І все ж таки вони не здатні переступити
поріг загальноприйнятих норм моралі та поведінки і виявити
власні, дійсні бажання. Глибинна, екзистенційна сутність
душі не в змозі повністю проявити себе і подолати оточуючі,
"абсурдні" забобони.
Міжреволюційне десятиліття у творчості
Винниченка позначене загальнофілософськими тенденціями доби:
розчарування інтелігенції в революційних гаслах, тотальне
відчуження людини, криза свідомості, поширення нігілістичних
орієнтацій.
В.Винниченко у творах революційної тематики
намагається осмислити її через призму проблем людської моралі
і через призму людського сприйняття зобразити складні колізії
епохи. В русло такого думання вливаються його драми "Дизгармонія"
(1906), "Великий Молох" (1907), "Базар" (1910), "Гріх" (1919),
романи "Чесність з собою" (1911), "Рівновага", "Посвій",
"Хочу".
У центрі уваги Винниченка - дисгармонійна
особистість, людина, що переживає внутрішній конфлікт сама
з собою. Дія в романах відбувається між двома революціями,
коли в середовищі інтелігентів з'явилися розчарування, відступ
від гуманістичних ідеалів. У зв'язку з цим автор вдається
до аналізу поведінки героя - інтелігента, причетного до
революційної справи, або колишнього революціонера, що втратив
нормальні орієнтири буття.
Отже, кризу свідомості сучасника В.Винниченко
розумів як дисгармонію - роз'єднаність розуму й почуттів.
"Ми страшенно дизгармонічні. От що! Да! Страшенно! Ми ростемо
розумом і не ростемо душею… Розум повинен бути в гармонії
з кров'ю, з нервами, з тілом" [7, 23]. Внутрішня особистісна
криза, невідповідність між омріяним ідеалом і реаліями буття
проявляється в таких словах: "Правда… Правдивість… Я пам'ятаю,
у мене серце замирало й билось, коли я уявляв собі, як я
буду настільки дужий, що зможу буть правдивим!.. Бути правдивим!..
Буть гордим перед усіма, сміливо дивитися собі в душу!..
[…] Треба злити, згармонізувати почування й розуміння…"
[7, 30]. Єдиний вихід змінити ситуацію - бути чесним з собою.
У передмові до американського видання
роману "Сторонній" А.Камю підкреслював, що герой книги приречений
на смерть, тому що "він не хоче брехати. А брехати - це
не просто говорити того, що не існує. Брехня - це те, що
всі ми практикуємо в повсякденному житті з метою полегшити
собі життя" [8, 17]. Це також, і головним чином, говорити
більше, ніж є насправді, а в тому, що стосується людського
серця, говорити більше, ніж відчувати: "Мерсо… не хоче спрощувати
собі життя. Він говорить те, що є, він відмовляється приховувати
свої почуття, і от вже суспільство відчуває загрозу" [8,
17]. Героєм Камю керує глибока, непереборна пристрасть -
прагнення абсолютної, незаплямованої правди. Але принцип
"чесності з собою", втілений у життя, викликає осуд і не
приводить до гармонії зі світом. Перевірка на істинність
ідей, які виходять за межі загальнолюдської моралі, виявляє
їх нежиттєздатність.
Винниченко, як слушно зауважила дослідниця
модерної української драми Л.Онишкевич, у "Дизгармонії"
і в наступних творах "виявив глибоку увагу до індивідуальної
людини та її способу життя, яке, на його думку, слід вести
в повній гармонії почуття і розуму, як те ж у гармонії між
потребами людини і громади. Письменник вірив, що людина
повинна завжди діяти чесно або ж - як кілька десятиліть
пізніше висловив ту саму ідею Сартр - у добрій вірі. Винниченко
згодом розвинув цю ідею "внутрішньої гармонії" або "чесності
з собою" у філософську систему "конкордизму" [9, 79-80].
Пошук внутрішньої рівноваги у цей період
був важливим і для самого Винниченка: "… я почав помічати
якусь дизгармонію між оточуючим мене реальним життям і образами,
утвореними юнацькою фантазією. … Передусім я помічав сю
дизгармонію в самім собі" [10, 420]. Суть авторського розуміння
принципу "чесності з собою" розкривається в щоденникових
записах, публіцистиці та статтях. Брошура Винниченка "Про
мораль пануючих та мораль пригноблених", в якій він намагався
докладно пояснити свій принцип, була відповіддю на ту шалену
хвилю критики, що здійнялася після публікації творів "Дизгармонія",
"Щаблі життя", "Чесність з собою" та ін.
Д.Гусар-Струк зазначає, що читачі більше
звертали увагу на застосування етичної засади Винниченка,
ніж на саму засаду, "сприймаючи при тому ілюстративний матеріял
як повчальний" [11, 95]. Протестуючи проти оцінки Винниченка
як "апологета й проповідувача скрайнього індивідуалізму",
дослідник звертає увагу на тотожність Винниченкового принципу
"чесності з собою" зі словами Шекспіра "будь вірний сам
собі", які з часом перетворилися на крилатий афоризм [11,
94].
"Чесність з собою" - це відмова від ілюзій,
сміливість не підкорюватися інстинктивному бажанню людської
психіки безболісно пристосуватися до світу, повного конфліктів,
суперечностей, нечесності. І, відповідно, це явище неприродне.
"Чесність з собою" - це максималізм, що вимагає постійного
самоаналізу, який може привести до саморозчарування, бо
ж ми таки грішні і брешемо з приводу і без нього. Особливо
злочинне в цьому плані підсвідоме, що глузує з свідомості,
показуючи хибні картинки. Але "Чесність з собою" приносить
відчуття чистоти і відносної впевненості, усвідомлення переваги
розуму над інстинктами. Чесність з іншими - це складніше
і простіше водночас. Бути чесним - це свобода, це означає
- не боятися вийти за межі своєї маски (порядності, дисциплінованості,
популярності тощо).
"Міфом про Сізіфа" А.Камю ставить питання:
якщо Бога немає, то чи варте життя того, щоб його прожити?
Відповідь екзистенціаліста - так, попри всю абсурдність,
життя того варте. Людина має знайти опору в самій собі,
вона може покладатись лише на себе, усвідомлюючи потребу
боротьби з абсурдом і марність цієї спроби. Внутрішня свобода
людини - це основа екзистенціалістської моралі. А.Камю і
Ж.-П. Сартр відкидають можливість зовнішньої детерміновості
поведінки людини. Її поведінка не визначається, не дається
наперед ні Богом, ні якоюсь вродженою сутністю людини. У
праці "Екзистенціалізм - це гуманізм" Сартр наголошує на
тому, що "світ без Бога" не означає вседозволеності, аморалізму,
навпаки, "людина приречена бути вільною" [12, 327]. Людина
сама відповідає за все, що робить, вона більше не може виправдовувати
свої вчинки вищою волею. Людина приречена на свободу, оскільки
не сама вона себе створила, і одночасно вона все-таки вільна,
тому що відповідає за все, що робить. Ідея Винниченкової
"чесності з собою" постає як логічний наслідок визнання
людини вільною у "світі без Бога". І для Винниченка, і для
екзистенціалістів "світ без Бога" означає свободу. А водночас
і приреченість людини керуватись власним вибором у питаннях
моралі і відповідати за цей вибір - насамперед перед собою.
Винниченко прагнув на практиці довести
дієвість цієї теорії. За словами С.Єфремова, який "чесності
з собою" не визнавав, "чоловік, коли мучив читачів, то й
сам мучився од нерозгаданих загадок, які ставило йому життя,
жагуче… добивався він правди, допитливо… розплутував "дизгармонії"
між сущим і тим, що повинно бути - і воно його боліло так,
як і його героїв, що заплутувались у несходимих суперечностях
життя, й самого автора заплутуючи. І як часто, кажучи фігурально,
він сам "сидів на кручі й ошелешено дивися униз", почуваючи
"не жаль, не страх, а тяжке непорозуміння" [13, 296].
Процес усвідомлення людиною свого існування
як сутності своєї екзистенції найбільш повно проявляється
в межових ситуаціях, образно кажучи, існування стає сутністю,
коли людина приперта до стіни. Майже всі літературні сюжети
письменника - це кризовий стан героїв і спроба робити вибір
за умов викинутості за межі нормального і буденного. Проблема
вибору людини у межових ситуаціях, як зазначає Н.Михайловська,
в епіцентрі зацікавлень Винниченка [14, 122].
Це особливо яскраво проявляється в ситуації,
коли герої - соціалісти за світоглядом, потрапляють у конфліктну
ситуацію - ідея служіння громадським інтересам перебуває
в трагічній суперечності з сутністю людини. Реалії буття
не тільки роблять втілення ідеалу у життя неможливим - відбувається
розчарування людини в омріяних ідеалах, і, як наслідок,
втрата сенсу життя. Особливістю інтерпретації екзистенційних
мотивів Винниченка є внутрішня незгода, "дизгармонія" між
вимогами внутрішнього "Я" та реальністю зовнішнього світу.
На характер творчості письменника в перші
пореволюційні роки не могли не вплинути його власні світоглядні
орієнтири і власний життєвий досвід. Невідповідність омріяного
ідеалу реальній дійсності, осмислення якої призводить героя
до зневіри, утворюють своєрідну модель: романтична візія
майбутнього - народження ідеалу - сумніви в ньому - крах
ідеалу.
Революцію та її наслідки Винниченко розглядає
як певні екзистенціальні катаклізми, що ріднить його з позицією
М.Бердяєва. Бердяєв послідовно простежує і доводить подвійність
образу революції - повстання проти неправди, несправедливості
дуже швидко переростає у свою протилежність, і зі встановленням
революцією нового ладу, починає чинитися нова неправда.
Як правило, скерована проти деспотизму й тиранії, революція
завжди у певний момент свого розгортання створює власну
диктатуру й тиранію, скасовує всі свободи. "Революція у
дуже незначній мірі стоїть під знаком свободи, в незмірно
вищий мірі вона стоїть під знаком фатуму. Революція є фатум
людських суспільств" [14, 115].
Трагедія людини у вирi гострого соцiально-полiтичного
конфлiкту лежить в основі драми В.Винниченка "Мiж двох сил"
(1918). Це одна з найталановитiших п'єс українського драматурга,
котра засвiдчила, що тiльки справжнiй талант змiг осмислити
абсолютно свiжий iсторичний матерiал художньо-досконало
й фiлософськи глибоко. Спостерігаємо майстерно показану
Винниченком драму руйнування загальноприйнятої системи цінностей,
що призводить до краху людини як особистості. Люди не витримують
тягаря власної екзистенції і втрачають власну індивідуальність.
Біблійне "син - на батька, брат на брата" набуває реального
жахливого втілення. Назва драми Винниченка "Між двох сил"
глибоко символічна - це, з одного боку, протистояння між
національними та соціальними пріоритетами (неможливість
узгодження цих інтересів була, власне, його особистою драмою),
а також протистояння між особистим та індивідуальним. Вибір
"на межі" змушена зробити Софія Сліпченко. Не в змозі віддати
перевагу комуністичній ідеї або батькам, вона обирає третій
шлях - самогубство. Смерть в ім'я iдеї, що є неминучим атрибутом
революцiй i громадянських воєн, осмислюється героїнею так
само на гранi життя i смертi. Але це не є актом свідомої
волі, а радше наслідком усвідомлення неможливості розв'язати
поставлені питання.
Для творчості Винниченка, окрім майстерного
художнього зображення основних колізій людського існування,
характерним є постійний пошук шляхів відновлення рівноваги,
долання "дизгармонії" в світі взагалі і в душі окремо взятої
особистості зокрема. Цей його потяг до дії, до пошуку конкретних
шляхів досягнення щастя (про утопічність яких можна сперечатися),
є не випадковим, - тяжіння до дій - це спільний момент усіх
варіацій екзистенціалізму.
Коли в Парижі з'явилися "екзистенціалістські
кафе", а категорія абсурдного набула певної стилізації та
моди, стала своєрідним стереотипом молодіжної субкультури,
К.Ясперс і А.Камю негативно відреагували на це. Останній
класиком "абсурду себе не вважав", а гру у "відчай" і "світову
скорботу" розцінив як вияв інтелектуальної злиденності.
"Зрозуміло, що люди мого покоління бачили надто багато для
того, щоб світ міг зберегти для них видимість "рожевої бібліотеки".
… Але це - не відчай! Це - ясність. Справжній відчай означає
втрату зору. Воно мириться з ненавистю, насиллям і убивством.
З відчаєм такого роду я ніколи не погоджувався" [15, 7].
Пошуки шляхів до щастя, аналіз перепонів
(суспільних, моральних) спостерігаються вже в ранніх творах
В.Винниченка. Але найбільшого розвою набуває це прагнення
зробити людство щасливим проявляється в еміграційний період
творчості. Винниченко явно претендував на програмовість
своїх творів: якщо в ранні роки він прагнув "собою возвеличити
українське", піднести українську літературу на якісно новий
рівень, вивести, так би мовити, на європейську арену, то
еміграційні твори - "Вічний імператив" (1936), "Нова заповідь"
(1932), "Лепрозорій" (1938), "Слово за тобою, Сталіне!"
(1951), є літературним віддзеркаленням етико-філософської
праці "Конкордизм", яку письменник писав протягом довгих
років тяжкої праці й глибоких роздумів.
У "Конкордизмі" В.Винниченко викладає
власне розуміння гармонії у відносинах між різними політичними
системами, злагоди людини з самою собою, досягнення нею
фізичної і духовної досконалості. "Конкордизмом (від лат.
слова concordia - погодження) ми називаємо систему лікування
та реорганізації сил сучасного людського організму чи то
індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так
і психічних, систему, базовану на рівновазі та погодженні
сил" [16, 67]. Саме звідси виводить Винниченко власне поняття
щастя, відповідальності, сенсу життя. "… Безглуздо шукати
таке абсолютне поняття, як щастя в відносних категоріях.
Треба шукати в чомусь більш сталому і надійному… багатство,
слава, любов самі по собі (навіть в купі) не приведуть до
щастя, якщо вони не узгоджені між собою, тільки активна
рівновага цих цінностей та їх узгодження (як внутрішнє,
так і з силами, що діють ззовні) утворюють стан, який ми
з упевненістю можемо назвати щастям" [16, 67].
Відсутністю рівноваги, дисбалансом автор
цієї теорії пояснює нещастя і хвороби, що, власне, тотожні
у розумінні Винниченка. Письменник стверджує, що людство
майже у вселенському масштабі хворіє на недугу, яку він
називає "дискордизмом", а відтак, можна зробити висновок,
що воно глибоко нещасне. Г.Сиваченко слушно зауважує, що
Винниченко тлумачить абсурд як дискордизм [17, 38]. Творчість
А.Камю дослідники часто називають "філософією абсурду".
Втім, власне філософії абсурду в академічному вигляді у
мислителя немає. Камю натомість підкреслює, що "мова піде
про почуття абсурду, яке виявляється в наш час повсюди,
- про почуття, а не про філософію абсурду, яка сучасності
ще невідома" [15, 7]. Таким чином, категорія абсурдного
постає в іпостасі почуття, переживання абсурдного.
Але необхідно зазначити, що представники
французького екзистенціалізму абсурд розуміють як одне з
невід'ємних і повноправних начал екзистенціального світу,
яке ні в якому разі не є чимось випадковим, історично помилковим
(чума в однойменному романі А. Камю - хвороба, що вражає
всіх, і правих і винних, вона одвічно несправедлива і боротьба
з нею приречена на невдачу, і тому вона героїчна), а Винниченко
переконаний у можливості подолання такого стану.
Вельми показовим у цьому сенсі є роман
"Поклади золота". Шукаючи порятунку в ілюзорному еміграційному
світі, герої роману неодмінно стають гравцями в небезпечній
грі з міфологічними химерами та утопічними сподіваннями.
У пороговій ситуації автор дає героям ще одну, можливо,
останню, можливість вибору. І в цій ситуації вибір значною
мірою залежить від усвідомлення того, що завжди існує як
небезпека недооцінки цієї "вічної" властивості, так і можливість
уникнути внутрішнього катастрофічного розколу, зберегти
свою сутність у найнебезпечніші часи.
Винниченко майстерно, унікально та неповторно
виразив те, що відчували багато представників його покоління
і що було народжено самою дійсністю, - жорстоким досвідом
російської революції, еміграції, сталінського режиму. В
його творчості можна знайти архетипні риси екзистенціалізму,
в центрі уваги якого (за всієї його багатоманітності) -
межі можливостей людини у світі і межі цих можливостей.
Загалом класичний екзистенціалізм визнає: людина мало на
що здатна і мало що може, вона самотня, а буття її часто
абсурдне і завжди печальне, поразка її неминуча. І ось тут
можлива антиномія: або прийняття поразки (як у Сартра або
Кафки), або героїчний стоїцизм, супроти абсурду - це вибір
Винниченка (як і Камю).
В екзистенціалізмі життя людини розглядається
як одвічна драма, сюжет якої глибоко трагічний: народження
- смерть. Основні герої-антагоністи - людина і світ. Українській
філософській думці теж притаманний подібний тип філософствування.
Всій цій лінії властива передусім орієнтація на людину,
що стоїть перед одвічними проблемами життя, смерті, зла
тощо. Особливий характер такого вільного, не наукового філософствування
породив й особливі жанрові форми: есе, драму, роман. Треба
зазначити, що в цей контекст добре вписується творчий набуток
В.Винниченка.
ЛІТЕРАТУРА
1. Онишкевич Л. "Пророк" - остання драма Володимира Винниченка
// Слово. Збірник 5. - Едмонтон, Альберта, Канада, 1973.
2. Гусак Н.І. Щастя в етичній концепції "Конкордизму" Володимира
Винниченка: Автореф. дис... канд. філос. наук. - К., 1999.
3. Сиваченко Г. Винниченків "Конкордизм" у буддистському
та психоаналітичному дискурсах // Слово і час. - 2000. -
№ 8. - С. 17-26; Сиваченко Г. "Конкордизм" Володимира Винниченка
в екзистенціалістському дискурсі // Слово і час. - 2001.
- № 9. - С. 33-39.
4. Михайловська Н. Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософування
в українській літературі XIX - першої половини XX ст. -
Львів, 1998.
5. Винниченко В.К. Голота (Повість) // Винниченко В.К. Твори:
В 2-х тт. - К., 2000. - Т. 1.
6. Винниченко В.К. Момент (Із оповідань тюремної Шехерезади)
// Винниченко В.К. Твори: В 2-х тт. - Т. 1.
7. Винниченко В. Твори. - Т. IX. Драматичні твори ("Дизгармонія",
"Щаблі життя"). - К., 1929.
8. Камю А. Посторонний. - М.; Харьков, 1999.
9. Мороз Л. Сто рівноцінних правд": парадокси драматургії
В.Винниченка. - К., 1999.
10. Винниченко В. Морально-естетична позиція // Історія
філософії України. - К., 1993.
11. Гусар-Струк Д. Винниченкова моральна лябораторія //
Сучасність. - 1990. - № 7-8.
12. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм - это гуманизм // Сумерки
богов. - М., 1990.
13. Єфремов С. Історія українського письменства: В 2-х тт.
- Київ - Ляйпціг, 1919 [Вейцляр 1924], Мюнхен 1989.
14. Бердяев Н. Царство Духа и Царство Кесаря. - М., 1995.
15. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство.
- М., 1990.
16. Гусак Н. Утверджуючи конкордизм // Слово і час. - 1998.
- № 11.
17. Сиваченко Г. "Конкордизм" Володимира Винниченка в екзистенціалістському
дискурсі // Слово і час. - 2001. - № 9.
<<< Повернутись на попередню
сторінку
